Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

«Ми підпишемо договір, — каже він таким тоном, ніби робить співрозмовникові велику послугу. — Я беру на себе відповідальність за розповсюдження фільму».

Продюсер намагається вступити в переговори. Намагається довідатись, у яких залах демонструватиметься фільм, у скількох країнах, на яких умовах. Запитання абсолютно марні, бо він уже знає, що почує у відповідь: «Усе залежатиме від випробувань на тестових групах публіки». Фільм демонструватимуть для представників різних прошарків суспільства, що добираються спеціалізованими компаніями з вивчення ринку. Результати такого показу аналізуються тими ж таки професіоналами. Якщо результат буде позитивний, дистриб’ютор витрачає ще десять центів на дзвінок продюсерові, й уже наступного дня Джавіц приймає його з уже підготовленими трьома примірниками велетенського контракту. Продюсер просить надати йому час для того, щоб його адвокат ознайомився зі змістом контракту. Джавіц відповідає, що він нічого не має проти, та позаяк йому треба закривати програму сезону, то він не може гарантувати, що, коли продюсер повернеться до нього з уже прочитаним контрактом, він на той час уже не підбере для себе іншого фільму.

І тоді продюсер капітулює. Він знайомиться лише з тим пунктом контракту, де вказано суму, яку він одержить. Вона його задовольняє, й він підписує документ. Він не хоче втратити цю нагоду.

Минуло вже багато років відтоді, як він уперше зустрівся з письменником, щоб обговорити цю тему, й він уже забув, що тоді поставив автора в таку саму ситуацію, в якій тепер опинився сам.

Усе суєта, усе суєта суєт, і немає нічого нового під сонцем, як сказав цар Соломон ще три тисячі років тому.

Дивлячись, як павільйон наповнюється гостями, Джавіц знову себе запитує, щó він тут робить. Він контролює понад п’ятсот кінозалів у Сполучених Штатах, має контракти на ексклюзивне користування ще п’ятьма тисячами залів у всіх інших країнах світу, власники яких зобов’язані купувати в нього все, що він їм пропонує, навіть ті фільми, які зовсім не мають успіху. Вони знають, що один популярний фільм може з лишком компенсувати збитки від п’ятьох інших фільмів, які не збирають достатньої кількості глядачів. Вони залежать від Джавіца, незалежного дистриб’ютора великого масштабу, героя, який спромігся зламати монополію великих кіностудій і перетворитися на легенду у світі кінобізнесу. Ніхто ніколи його не запитував, як йому вдалося здійсни ти цей подвиг; оскільки він і тепер гарантує один великий успіх на п’ять провалів (а найбільші з кіностудій гарантують лише один успіх на дев’ять невдач), то це питання відпало само собою.

Але Джавіц знає, як йому пощастило домогтися такого успіху. І тому ніколи не розлучається зі своїми двома «друзями», які в ці хвилини відповідають на телефонні дзвінки, призначають зустрічі, приймають запрошення. І хоч обидва мають нормальну будову тіла, зовсім не схожі на тих горил, які охороняють вхід, вони варті цілого війська. Вони пройшли тренування в Ізраїлі, служили в Уганді, Аргентині й Панамі. І поки один усю свою увагу зосереджував на мобільному телефоні, другий безперервно нишпорив поглядом навкруги — обмацував ним кожну людину, помічав кожен рух, кожен жест. вряди-годи вони міняються ролями, як синхронні перекладачі або диспетчери повітряного транспорту, бо невсипуща пильність вимагає давати їй перепочинок через кожні чверть години.

Що він робить на цьому «обіді»? Міг би залишитися в готелі й спробувати поспати, він уже неймовірно стомився від лестощів, вихвалянь і необхідності щохвилини всміхатися й казати, щоб не давали йому візитівку, бо він її неминуче загубить. Тих, котрі надто наполягали, він лагідно просив звернутися до однієї з його секретарок (він передбачливо оселив її в іншому готелі-люкс на набережній Круазетт, де їй не було дозволено спати, де вона мусила не відходити від телефону, що дзвонив безперервно, мусила відповідати на електронні послання, які надходили з кінозалів усього світу разом із пропозиціями збільшити пеніс або забезпечити повторюваність оргазмів — цей спам проникав крізь усі фільтри, поставлені проти небажаних електронних послань). Залежно від тих знаків, які він подавав непомітним кивком, один із його помічників або давав прохачеві адресу й телефон секретарки, або казав, що на цю хвилину її візитівки закінчилися.

То що ж він усе-таки робить на цьому «обіді»? У цей час він уже зазвичай спав у Лос-Анджелесі, хоч би як пізно повертався додому з чергової вечірки. Джавіц знає відповідь на це запитання, але не хоче її приймати: він боїться залишатися сам-один. Він заздрить чоловікові, який прийшов сюди одним із перших і став цмулити свій коктейль, дивлячись кудись у далечінь, вочевидь розслаблений, либонь, не турбуючись ні про що й нічому не надаючи ваги. Джавіц вирішив запросити його за свій стіл, вони б удвох чогось випили. Але помічає, що чоловіка вже за тим столом нема.