Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Обід закінчується тим, що продюсер дістає контракт на багато сторінок і запитує, чи автор не міг би підписати його тепер, аби студія була певна, що продукт у неї в руках. Письменник, думаючи про відсоток від прибутків (якого насправді не існує) і про те щастя, яке він переживе, побачивши своє ім’я на афішах кінотеатрів (чого теж не буде, бо найбільше, на що він може розраховувати, — це рядочок маленькими літерами «за мотивами роману такого-то»), підписує контракт без подальших вагань.

Усе суєта, усе суєта суєт, і немає нічого нового під сонцем, як сказав Соломон ще три тисячі років тому.

Продюсер починає стукати у двері кіностудій. Він уже має певне ім’я, і деякі двері перед ним відчиняються, але це ще не означає, що його пропозицію відразу приймають. Якщо її не приймають, він уже не завдає собі клопоту знову запрошувати автора на обід — він лише надсилає йому листа, в якому повідомляє, що, попри його ентузіазм та зусилля, індустрія кіно ще не готова оцінити талант автора, і він повертає контракт (який, звичайно ж, не підписав).

Якщо ж пропозицію приймають, то продюсер іде до особи, яка перебуває на найнижчому та найдешевшому щаблі ієрархії кіно — до сценариста. До тої людини, яка протягом багатьох днів, тижнів, місяців трудитиметься, щоб кілька разів записати на папір первісну ідею продюсера або адаптувати обраний ним літературний твір для постановки на екрані. Потім сценарист приходить до продюсера (до автора літературного твору він не приходить ніколи), який має звичку автоматично відкидати перший чернетковий варіант сценарію, переконаний, що сценарист може зробити й ліпший. Минають ще тижні та місяці, протягом яких юне обдарування або досвідчений професіонал (середини тут не існує) не спить ночами, підтримуючи своє натхнення багатьма літрами кави, переробляє кожну зі сцен, що їх продюсер знову повертає йому на доопрацювання або змінює до невпізнання («Якщо він може написати краще, ніж я, то чому він цього не робить?» — запитує себе сценарист. Але в цю мить він згадує про свою платню й повертається до комп’ютера, особливо не сперечаючись).

І ось нарешті текст майже готовий, після чого продюсер просить сценариста прибрати всі можливі політичні натяки, які можуть роздратувати консервативно налаштовану публіку, та збільшити кількість поцілунків, бо це подобається жінкам. І подбати про те, щоб історія мала початок, середину та кінець і героя, спроможного розчулити глядачів до сліз своєю відданістю та готовністю до самопожертви. Щоб хтось утратив дорогу людину на самому початку фільму й віднайшов її в кінці. По суті, зміст більшої частини сценаріїв можна вмістити в один рядок.

Чоловік кохає жінку. Чоловік втрачає жінку. Чоловік віднаходить жінку.

Дев’яносто відсотків кінофільмів є варіаціями цього рядка. Фільми, що відхиляються від такого правила, доводиться начиняти великими порціями насильства та спецефектів, щоб зробити приємність публіці. Формула успіху давно винайдена й багаторазово перевірена; і ліпше не наражати себе на зайвий ризик.

Куди ж тепер іде продюсер, озброєний сценарієм, який, на його думку, вже відповідає всім вимогам?

До студії, яка пообіцяла профінансувати проект. Але на студії вже довга черга фільмів, призначених для демонстрації в кінозалах, які порожніють із кожним роком. Тому продюсера просять або зачекати трохи, або знайти незалежного дистриб’ютора, — але спершу підписати ще один контракт велетенського обсягу (в якому будуть передбачені навіть права на демонстрацію фільму «поза межами планети Земля»), — що взяв би на себе відповідальність за гроші, які доведеться витратити.

«І саме в цю мить на сцену подій виходить така людина, як я». Незалежний дистриб’ютор, якого не впізнають на вулиці, але якого негайно впізнають на всіх прийомах та вечірках кіноіндустрії. Чоловік, який не відкривав тему, не контролював написання сценарію, не вклав досі у справу жодного цента.

Джавіц — посередник. Він — дистриб’ютор!

Він приймає продюсера у своєму маленькому кабінеті (той факт, що він має великий приватний літак, будинок із басейном, що його запрошують на всі важливі заходи, що відбуваються у світі, нічого не означає; усе це служить лише для його особистого комфорту) і не пропонує йому навіть склянку мінеральної води. Він забирає в нього диск і відвозить його додому. Хвилин п’ять читає сценарій, якщо він йому подобається, то дочитує до кінця — але це трапляється один раз на сотню пропонованих йому проектів. У такому разі він витрачає десять центів на телефонний дзвінок і повідомляє продюсеру, що той може прийти такого-то числа о такій-то годині.