Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

— Я приїхав сюди, щоб зустрітися з тобою. Але змінив свій намір, — почула вона відповідь.

Габріела бере свою сумочку, наповнену пожмаканим папером, і робить здивоване обличчя.

— Моя мобілка щойно дзвонила. Певно, мій супутник уже прийшов, і мені треба зустрітися з ним. Я прошу вибачення, але він приїхав дуже здалеку тільки для того, щоб супроводжувати мене, він нікого тут не знає, і я почуваю себе відповідальною за нього.

Вона підводиться. Етикет приписує не потискати руку особі, з якою ти їла за одним столом — хоч поки що ніхто тут не доторкнувся до приборів. Але келихи з червоним вином уже були порожні.

І чоловік, який ще дві хвилини тому був Ґюнтером, попросив, щоб на стіл подали ще повну пляшку.

— Сподіваюся, ти одержала мої послання, — каже Ігор.

— Я одержала три. Мабуть, мережа мобільного телефонного зв’язку тут працює гірше, аніж та, яку налагодив ти.

— Я говорю не про телефон.

— Тоді я не розумію, про що ти говориш.

А їй би хотілося сказати: «Я чудово розумію, про що ти говориш».

Ігор повинен знати, що протягом першого року свого співжиття з Хамідом вона чекала від нього бодай одного телефонного дзвінка, якогось листа або послання, чекала, що, можливо, один із їхніх спільних друзів перекаже їй, що він сумує без неї. Вона не хотіла мати його поруч себе, але знала, що розгнівати його було б украй небезпечно, — тож вона хотіла принаймні пригасити його лють, удати, що вони залишаються добрими друзями. Одного вечора, коли трохи випила, вона вирішила зателефонувати йому, проте з’ясувала, що він змінив номер свого мобільного телефону. Коли зателефонувала йому в офіс, секретарка повідомила, що він «на нараді». Під час наступних спроб додзвонитися до нього — вона навважувалася на це, лише коли трохи вип’є, — її повідомляли, що Ігор «у від’їзді» або «зателефонує їй через кілька хвилин». Але цього дзвінка «через кілька хвилин» вона так ніколи й не дочекалася, звісно. І з часом їй стали ввижатися привиди в усіх кутках, стало змагати відчуття, що за нею хтось стежить, що через дуже короткий час її спостигне доля жебрака та інших людей, яким Ігор «допоміг переселитися до кращого світу». Щодо Хаміда, то він ніколи не розпитував Єву про її минуле, вважаючи, що вона, як і кожна людина, має право ховати відомості про своє приватне життя в підземеллях пам’яті. Він робив усе можливе, щоб вона почувала себе щасливою, казав, що його життя набуло сенсу лише після того, як він її зустрів, і всіляко намагався показати, що піклується про неї й захищає її.

Та одного дня Абсолютне Зло подзвонило у двері їхнього лондонського будинку. Хамід був удома й виставив його геть. Протягом наступних місяців нічого не відбулося.

Потроху Єва навчилася обманювати себе. Атож, вона зробила правильний вибір: у ту мить, коли ми обираємо собі якийсь шлях, усі інші зникають. Було б по-дитячому думати, що вона може бути одруженою з одним і бути подругою іншого — це може бути тільки в тому випадку, коли люди володіють урівноваженим характером, а цього не можна сказати про її колишнього чоловіка. Ліпше повірити в те, що якась невидима рука порятувала її від Абсолютного Зла. У ній досить жіночності, щоб зробити чоловіка, з яким вона житиме, залежним від неї, й вона намагалася допомагати Хамідові в усьому, в чому могла: вона була йому коханкою, порадницею, дружиною, сестрою.

Усю свою енергію вона віддавала новому супутникові свого життя. Протягом того часу вона мала єдину і справжню подругу — що зникла так само несподівано, як і з’явилася. Вона також була росіянкою, але, на відміну від неї, не вона покинула чоловіка, а він її, й вона потрапила до Англії, не знаючи, що їй тут робити. Єва розмовляла з нею майже щодня.

«Я все залишила позаду, — казала вона їй. — І не жалкую про своє рішення. Я зробила б так само, навіть якби Хамід — усупереч моєму бажанню — не купив чудовий маєток в Іспанії й не записав його на моє ім’я. Я вчинила б так само, навіть якби Ігор, мій колишній чоловік, запропонував мені половину свого статку. Я ухвалила б таке саме рішення, бо знаю, що мені не потрібно більше боятися. Якщо один із найжаданіших чоловіків світу хоче бути зі мною поруч, то виходить, я краща, аніж здаюся самій собі».

Усе це брехня. Вона тоді намагалася переконати не свою єдину подругу, а саму себе. То був фарс. Під машкарою сильної жінки, яка в цю мить сидить за столом між двома чоловіками, впливовими й могутніми, перебуває дівчинка, яка боїться усе втратити й залишитися сама-одна у вбогості й ніколи не переживши радості материнства. Чи звикла вона жити в розкоші та гламурі? Ні. Вона завжди намагалася бути готовою все втратити наступного дня, коли відкриється, що вона набагато гірша, аніж прикидалася, неспроможна задовольнити сподівання інших.