Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

— Гаразд, ми зараз увійдемо.

Вони підіймаються сходами й підходять до зали. У ту мить, коли вони заходять, він делікатно просить, щоб вона випустила його руку, бо його друзі, що тут сидять, можуть це зрозуміти хибно.

— Ти одружений?

— Розлучений.

Атож, Хамід не помилився, інтуїція його не підвела, усі проблеми сьогоднішньої ночі здалися йому дріб’язковими супроти того, що він тепер побачив перед своїми очима. Оскільки чоловік, якого він побачив, не мав ніякого професійного інтересу на Каннському фестивалі, він міг тут з’явитися лише з однієї причини.

– Ігор!

Чоловік, який тільки-но увійшов до зали в супроводі значно молодшої жінки, дивиться в його бік. Серце в Єви калатає, мов несамовите.

— Що ти робиш?

Але Хамід уже підвівся, не попросивши в неї дозволу. Ні, він не розуміє, щó він робить. Він прямує до Абсолютного Зла, Зла, втіленого в людину й спроможного геть на все. Хамід думає, що перед ним дорослий чоловік і його можна перемогти — або фізичною силою, або логічними аргументами. Але він не знає, що це Абсолютне Зло має серце дитини, яке не відчуває жодної відповідальності за свої вчинки, завжди переконане в тому, що вони слушні. І коли воно не досягає того, чого хоче, то не вагається застосувати всі можливі заходи, аби тільки задовольнити своє бажання. Тепер вона розуміє, як янгол перетворився на демона з такою швидкістю: бо лють і прагнення помсти завжди зберігалися в його серці, попри всі його твердження про те, що він став дорослий і подолав усі свої травми. Бо він був найкращим із найкращих, коли йому треба було продемонструвати свою спроможність перемагати в житті, й це вселило йому почуття всемогутності. Бо він не вміє відступати — він, що пережив найтяжчі випробування, через які пройшов, ніколи не озираючись і несучи такі слова у своєму серці: «Одного дня я повернуся. Й ви побачите, на що я спроможний».

— Схоже, він знайшов когось цікавішого, ніж ми, — з гострою іронією кидає колишня міс Європа, що також сидить за головним столом, разом із двома іншими знаменитостями та господарем вечірки.

Єва намагається пом’якшити атмосферу незручності, яка раптом виникла. Але вона не знає, що їй робити. Господар вечірки, схоже, тішиться цією ситуацією. Він чекає, щó вона скаже.

— Пробачте. Це мій давній друг.

Хамід підходить до незнайомця, який, схоже, вагається.

Дівчина, яка стоїть поруч із ним, кричить:

— Це я, це я, пане Хамід Хусейн! Ваша нова актриса!

Люди за іншими столами обертаються — подивитися, щó відбувається. Господар вечора всміхається — завжди добре, коли відбувається щось незвичайне, потім його гостям буде про що поговорити. А Хамід уже підійшов до незнайомого чоловіка; господар вечірки помічає, що тут щось не так, і каже, звертаючись до Єви:

— Ви ліпше поверніть сюди вашого чоловіка. Або, якщо хочете, ми поставимо тут іще один стілець для вашого друга, але його супутниці доведеться сісти за інший стіл.

Гості вже знову обернулися до своїх тарілок, повернулися до розмов про яхти, приватні літаки, про коливання цін на біржі. Лише господар вечірки не втратив інтересу до того, що відбувається.

— Підійдіть до нього, — наполягає він.

Але Єва перебуває не тут, як йому здається. Вона летить думками за тисячі кілометрів звідси, до ресторану в місті Іркутськ, на березі озера Байкал. Там була трохи інша сцена; там Ігор вивів того чоловіка за двері.

З великим зусиллям вона підводиться й прямує до них.

— Повертайся за стіл, — тихим голосом наказує їй Хамід. — А ми вийдемо й поговоримо.

Нічого безглуздішого за цих обставин зробити не можна. Вона хапає його за руку, вдає, ніби радісно сміється, зустрівши друга, якого дуже давно не бачила, і каже найспокійнішим у світі голосом:

— Але ж вечерю вже подано!

Вона не сказала «любове моя». Вона не хоче відчиняти двері до пекла.

— Вона має слушність. Ліпше поговорімо тут.

Невже це сказав він? То, виходить, вона уявляє собі казна-що, нічого страшного не відбувається, дитина нарешті виросла й перетворилася на відповідального дорослого чоловіка? Демон дістав прощення за свою зухвалість і тепер повертається на небеса?

Їй би хотілося помилитись, але їй не подобаються погляди, якими дивляться один на одного двоє чоловіків. Хамід бачить щось недобре у глибині цих синіх очей і на мить відчуває, як у нього мороз пішов поза шкірою. Дівчина подає йому руку.

— Дуже приємно познайомитися. Мене звуть Габріела. Хамід не відповідає. Очі її супутника блищать.