Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Вони спускаються сходами й заходять до невеличкого холу, перед коридором. Люди йдуть повільно, бо відразу за поворотом стоять фотографи і є можливість побачити своє фото в якомусь журналі, хай навіть він виходить у такій далекій і мало кому відомій країні, як Узбекистан абощо.

— Я піду першим, щоб попередити кількох фотографів, яких знаю. А ти не поспішай; тут інша ситуація, ніж на червоному килимі. Якщо хтось тебе покличе, обернись і всміхнися. У цьому випадку є шанс, що всі інші також почнуть тебе фотографувати, оскільки хтось із них знає твоє ім’я, а отже, ти маєш бути якоюсь великою персоною. Не позуй довше, як протягом двох хвилин, бо це лише вхід на свято, хоч тобі й може здатися, що ти потрапила в якийсь інший світ. Якщо хочеш стати знаменитістю, то починай поводитись як зірка.

— А чому я заходитиму сама?

— Мабуть, там виникли якісь перешкоди. Він мав би вже бути тут, зрештою він професіонал. Але, схоже, запізнюється.

«Він» — це актор-зірка. Андрогін міг би їй сказати, майже не ризикуючи помилитись: «Либонь, затягнув у ліжко якусь схиблену шанувальницю й затримався у своєму номері довше, ніж треба». Але навіщо ранити серце молодій дебютантці — адже в цю мить вона, певно, мріє про високе кохання, хоч не має жодних підстав плекати такі надії.

Він не повинен бути надто жорстоким, йому також не потрібно бути й другом; досить, якщо він виконає свій обов’язок і зможе потім забратися звідси. Крім того, якщо дурна дівчина не зможе контролювати свої емоції, це зіпсує фотографії, що будуть зняті в коридорі.

Він стає попереду неї в чергу й просить, щоб вона йшла за ним, але не ближче як на відстані кількох метрів. Коли вони опиняться в коридорі, він спробує пробудити до неї інтерес фотографів.

Габріела чекає кілька секунд, зображує на обличчі найкращу зі своїх усмішок, перехоплює сумочку так, як годиться її тримати, й рушає вперед упевненою ходою, готова пройти під спалахами фотокамер. За поворотом відкривається яскраво освітлений коридор — одна його стіна покрита логотипами спонсорів, а під другою стоїть ряд стільців, від яких на неї спрямовано кілька об’єктивів.

Вона проходить далі, цього разу усвідомлюючи кожен свій крок, вона не хоче повторити прикрий досвід червоного килима, який закінчився, перш ніж вона встигла усвідомити, що їй щойно довелося пережити. Нинішній момент вона повинна пережити так, ніби фільм про її життя проходить перед нею в режимі уповільненої зйомки. У якусь мить камери затріскотіли.

— Жасмина! — вигукнув хтось. Жасмина? Але її звуть Габріела!

На якусь частку секунди усмішка закрижаніла на її обличчі. Ні, ні, її тепер звуть не Габріела. А як же її тепер звуть? Жасмина?

Несподівано вона чує тріск багатьох затворів, шарудіння об’єктивів, що відкриваються й закриваються, але всі вони спрямовані на ту особу, що йде слідом за нею.

— Проходьте, проходьте! — кричить їй якийсь фотограф. — Ваша мить слави вже позаду. Не заважайте мені працювати!

Вона не вірить своїм вухам. Усе ще всміхається, але прискорює ходу, йдучи до темного тунелю, який починається там, де закінчується яскраво освітлений коридор.

— Жасмино! Оберніть голову! Подивіться сюди!

Фотографи здаються опанованими якоюсь колективною істерією.

Вона доходить до кінця коридору, причому ніхто не завдає собі клопоту викрикнути її ім’я. Схоже, й вона сама, й усі інші його цілком забули. Андрогін чекає її на виході з коридору.

— Не хвилюйся, — каже він, уперше виявивши щось подібне до людського співчуття. — Ти побачиш сьогодні вночі, що таке відбувається не тільки з тобою. І навіть гірше: вона вже чула, як її ім’я викрикували, а сьогодні вона проходить тут, усміхаючись і чекаючи, що її почнуть знімати, але ніхто не має жалості спрямувати на неї бодай один зблиск.

Вона повинна виявити холоднокровність. Опанувати себе. Це, врешті, не кінець світу, демони ще не з’явилися навкруг неї.

— Я не хвилююся. Зрештою, я починаю лише сьогодні.

А хто така Жасмина?

— Вона також починає сьогодні. Пополудні оголосили, що вона підписала грандіозний контракт із Хамідом Хусейном. Але не на участь у фільмах, ти не переживай.

Вона не переживає. Просто їй би хотілося, щоб земля під її ногами розверзлася й поглинула її.

Вона всміхається.

Вдає, ніби не розуміє, чому стільки людей вигукують її ім’я. Ступає так, ніби йде по червоному килиму, а не по коридору.

Не забувай, що за тобою також ідуть люди, секунди, відведені на фотографування, вже вичерпалися, треба йти далі. Але фотографи не перестають вигукувати її ім’я. Вона почуває себе ніяково, бо подружжю, яке йде за нею, доводиться чекати, поки її відпустять, а цього ніколи не буде, бо кожен хоче знайти ідеальний кут, зробити досконалий знімок (так ніби це можливо!), дочекатися, коли вона подивиться прямо в об’єктив його камери.