Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

А тоді додав із несподівано смиренною відвертістю:

— А я вже звик удавати із себе особу значну.

Вони підходять до готелю-люкс, цілковито ізольованого від вуличного руху Канна, де оселяються лише ті, кому нема потреби прогулюватися по набережній Круазетт. Андрогін каже, щоб Габріела-Ліза пішла до бару й замовила два келихи шампанського, в такий спосіб вона покаже, що її супроводжують. Не розмовляти з людьми незнайомими. Поводитися пристойно. А він піде розвідати, що тут діється, і роздасть буклети.

— Хоч це тільки формальність. Ніхто не друкуватиме твоє фото, проте мені за це платять. Повернуся через хвилину.

— Але ж ти щойно сказав, що фотографи…

Проте андрогін уже напустив на себе колишній пихатий вираз і, перш ніж Габріела встигла докінчити свою фразу, зник.

Вільних столиків немає, бар заповнений чоловіками в смокінгах та жінками в довгих сукнях. Усі розмовляють дуже тихо — це коли розмовляють, бо більшість мовчать, дивлячись на океан, який можна бачити крізь великі вікна. І хоч Габріела вперше перебуває в такому місці, вона легко вловлює почуття, яке неможливо сплутати з жодним іншим і яке плаває над цими вінценосними головами, — почуття глибокої і безнадійної нудьги.

Усі ці люди вже побували на сотнях, на тисячах таких гала-вечірок, як ця. Колись вони переживали солодке хвилювання, сподіваючись, що пізнають тут невідоме, зустрінуть нове кохання, налагодять важливі професійні контакти; але тепер, коли вони досягли вершини свого життєвого успіху, для них уже не існує викликів, залишається тільки порівнювати яхти, свої дорогоцінності з дорогоцінностями сусідки, тих, хто сидить за столом неподалік від вікна, з тими, хто сидить майже біля самих дверей, що незаперечно свідчить про перевагу перших над другими. Атож, тільки це й лишається їм у кінці: нудьга й безглузде суперництво. Десятиліття, згаяні на те, щоб добутися сюди, де вони сидять тепер, нічим не збагатили їхні душі, вони навіть утратили спроможність помилуватися ще одним призахідним сонцем крізь вікна одного з таких шикарних барів.

Про що думають оті жінки, такі багаті, такі мовчазні, такі далекі від своїх чоловіків?

Про невблаганність віку.

Про те, що їх чекають усе нові й нові пластичні операції, щоб усунути шкоду, заподіяну часом. Габріела знає, що рано чи пізно її чекає те саме, і зненацька — можливо, внаслідок тих бурхливих переживань, що накотилися на неї в цей день, який закінчується зовсім інакше, ніж почався, — сумні думки повертаються.

Знову це відчуття жаху, змішаного з веселою безтурботністю. Знову відчуття того, що, попри всі зусилля, вона не заслуговує на те, що з нею тепер відбувається. Вона лише дівчина, яка має певний досвід у своїй роботі, але зовсім не готова до нового життя. Вона не знає його правил, вона ризикує більше, ніж дозволяє здоровий глузд, цей світ їй не належить, і вона ніколи не зможе стати його частиною. Вона почувається розгубленою, вона не знає, що робитиме тут, у Європі — чим погано бути актрисою у Сполучених Штатах, роблячи тільки те, що тобі до вподоби, а не те, чого хочуть від тебе інші. Вона хоче бути щасливою й не певна, що саме ця дорога приведе її до щастя.

«Зупинися! Жени геть ці думки!»

Ти не можеш робити тут вправи з йоги, але спробуй зосередити свої думки на морі та червоно-золотавих барвах неба.

Перед тобою справді унікальна нагода — ти повинна подолати свою відразу й ще поговорити з андрогіном протягом тих небагатьох хвилин, які залишилися до «виходу в коридор». Їй не можна робити помилок; їй пощастило, й вона повинна скористатися цим щастям. Вона відкриває сумочку, щоб підновити макіяж та підмалювати губи, й бачить у ній лише пожмаканий папір. Вона вдруге сьогодні побувала в «Кімнаті подарунків», де знуджена гримерша підновлювала їй макіяж та поправляла зачіску й удруге забула забрати там свій одяг і документи. Але якби навіть не забула, куди б вона їх тепер поділа?

Ця сумочка є дуже влучною метафорою того, що вона тепер переживає: гарна зовні й порожнісінька всередині.

Візьми себе в руки.

«Сонце вже сховалося за обрій, але завтра вранці воно відродиться й світитиме не менш яскраво, ніж сьогодні. Я теж повинна відродитися тепер. Я стільки разів бачила у своїх снах цю мить, що давно була готова її прийняти й довіритися їй. Я вірю в чудеса, і я здобула благословення від Бога, який прислухався до моїх молитов. Я повинна пам’ятати, щó казав мені режисер перед кожною репетицією: навіть якщо ти робитимеш сьогодні те саме, що й учора, ти повинна відкрити в собі щось нове, фантастичне, неймовірне, те, чого ти не помітила попереднього разу».