Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

З того, хто запечатував конверт, думки Ігоря переносяться на того, хто його відкриє, піднісши до очей, як це завжди робиться. Він побачить усередині білу картку, де на комп’ютері надруковано по-французькому одну фразу:

« Katyusha je t’aime ». [5] Катюшо, я тебе кохаю.

«Катюшо? Що це може означати?» — запитає себе той, хто відкриє конверт.

Він помітить, що картка притрушена порошком. У контакті з повітрям порошок перетворюється на газ. Запах мигдалю наповнює кімнату.

Той, хто відкрив конверт, дивується. Могли б вибрати і тонший запах. Певно, це рекламний трюк продавців парфумерії, думає він. Дістає картку з конверта, крутить нею в усі боки, й газ, що виділяється з порошка, стає все густішим.

«Що за жарти?»

Це буде його останньою свідомою думкою. Він покладе картку на стіл і піде до ванної — прийняти душ, підмалювати обличчя, поправити краватку.

Але в ту мить він помітить, що серце йому калатає, наче несамовите. Але до нього не доходить, що існує зв’язок між запахом, який заповнив кімнату, й різким погіршенням його стану — адже в нього немає ворогів, а є лише конкуренти й суперники. Він ще не дійшов до ванної, а вже ноги йому підгинаються. Він сідає на край ліжка. Гострий біль починає розколювати голову, дихати стає важко, виникає нестерпне бажання блювати, але на це в нього вже немає часу; він непритомніє, не встигши навіть зрозуміти, що його вбиває порошок, який був у тому конверті.

Через кілька хвилин — бо Ігор просив, щоб концентрація продукту в конверті була максимальною, — легені перестають діяти, тіло корчиться в конвульсіях, серце вже не прокачує кров і настає смерть.

Безболісна. Милосердна. Гуманна.

Ігор сідає в таксі й називає адресу: Готель «Дю Кап», Еден Рок, Кап д’Антиб.

Там відбудеться сьогоднішня гала-вечеря.

А Андрогін, одягнутий у чорну блузу з білою краваткою-метеликом та індійську туніку поверх штанів, які підкреслюють його худорлявість, каже, що вони, здається, приїдуть вчасно й, можливо, це добре, а може, й погано.

— Штовханина на вулиці менша, ніж можна було припустити. Ми приїдемо в Еден Рок одними з перших.

Габріела, яка вже відбула ще один сеанс «оновлення» — цього разу перукарка, що робила їй зачіску та макіяж, здавалася вельми знудженою своєю роботою, — не зрозуміла, що її супутник має на увазі.

— А чому погано? Адже це добре, що ми ніде не застрягли в пробці й прибудемо вчасно.

Андрогін глибоко зітхає, перш ніж їй відповісти, так ніби він уже стомився пояснювати очевидне людині, яка не має найменшого уявлення про найелементарніші закони світу розкоші та гламуру.

— Може, й добре, тому що ти пройдеш по коридору сама-одна…

Він дивиться на неї. Бачить, вона не розуміє, про що він говорить, глибоко зітхає й пояснює далі:

— На такі врочисті гала-вечері ніхто не заходить крізь двері. Усі завжди проходять коридором, де з одного боку стоять фотографи, а з другого стіна обклеєна логотипами фірми-спонсора в його різних варіаціях і кольорах. Ти хіба ніколи не бачила журналів про життя знаменитостей? Ніколи не помічала, що вони завжди усміхаються перед фотокамерами на тлі марки якогось продукту?

Знаменитості. У пихатого андрогіна, певно, несамохіть вихопилося це слово. У такий спосіб він, сам того не бажаючи, підтвердив, що супроводжує одну з них. Габріела втішається своєю перемогою мовчки, вона надто доросла, аби розуміти, що їй доведеться пройти ще довгу дорогу.

— А що поганого в тому, що ми приїдемо вчасно? Ще одне зітхання.

— Може статися, фотографи досі не прийшли. Та можливо, вони все-таки вже на місці, і тоді я зможу роздати їм ці буклети з твоєю біографією.

— Моєю біографією?

— А ти гадаєш, усі знають, хто ти така? Ні, моя люба, ні. Я муситиму піти туди й тицьнути ці кляті зшитки паперів кожному, попередити їх, що перед ними незабаром пройде велика зірка з наступного фільму Джибсона й щоб вони приготували свої фотокамери. Я подам їм знак, як тільки ти з’явишся в коридорі.

Я не буду особливо чемним із ними; вони звикли, що до них ставляться як до тих, хто перебуває на найнижчому щаблі тієї спільноти, яка збирається на кінофестиваль у Канні. Я скажу, що роблю їм велику послугу, й цього буде досить, бо ніхто з них не піде на ризик утратити таку нагоду, адже їх можуть звільнити зі служби, а якщо в цьому світі чогось і не бракує, то це людей із фотокамерою, які божеволіють від бажання закинути у світову павутину щось таке, чого більш ніхто, окрім них, не помітив. Думаю, через кілька років газети стануть користуватися послугами лише анонімів і в такий спосіб зменшать свої витрати — тим більше, що наклади журналів і газет із кожним роком зменшуються.