Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Кілька ночей поспіль мені сниться, як вона заповзає на моє ліжко, витягує туди по одному свої гнучкі еластичні кінцівки восьминога, закидає хвіст, на кінці якого стирчить отруйне жало, навалюється на мене своєю гарячою спітнілою тушею, тисне на сонячне сплетіння, я заніміло дивлюся в її палаючі навіжені очі, рухливі й довгі, як очі слимаків, з її рота скрапує слина, вона дихає на мене цвіллю і затхлістю, постіль мокра і липка — я прокидаюся від власного крику, якусь мить тупо дивлюся в темряву, і тоді мене охоплює некерована радість: це тільки сон, тільки марево, насправді її немає, я сама в своєму домі, я зовсім сама, а її немає і не буде. Принаймні ще кілька днів.

Якщо ти вважаєш себе печальною людиною, то й увесь світ видаватиметься тобі печальним.

Так і є.

Світла фар зустрічних автомобілів красиво висвічують моє лице, ковзаючи ним. Навколо імла і піч, хоча ще й не так пізно — щойно пів на п'яту вечора. Його розкішний мерс пливе у цій сивій імлі, як корабель. Я бачу в боковому дзеркальці то свою гарну брову, то гарні примружені очі, то чіткий обрис губ, то руку, в якій тримаю сигарету. Ми проїжджаємо маленькі сірі села, де сумно світяться деякі вікна в хатах, сумні містечка з рядами багатоповерхових будинків, де — я впевнена — живуть замучені, безрадісні люди, проїжджаємо повз якийсь дурнуватий лунапарк, що виблискує такими безглуздими яскравостями, весь обліплений туманом і зовсім порожній. Але найдужче мені подобаються ці вузенькі дороги, де ледве розминаються зустрічні машини, дороги, обабіч яких стирчать кумедні покручені дерева, що шкрябають гілками вікна і дах машин. Такі дороги часом сняться мені у нічних жахах. Блер вітч проджект. Мряка, сковані рухи і страх, який повністю паралізовує рухи. Але зараз мені зовсім не страшно. Я почуваюся навіть затишно, сидячи поруч з цим здоровенним чоловіком, котрий більше не намагається говорити зі мною. Я тільки дивуюся трохи, як він досі ще не побив мене чи не викинув на дорогу. А так — мені просто сумно. Я дивлюся вперед, на дорогу, а часом ще у дзеркальце, на красиві, освітлені фарами зустрічних автомобілів риси мого обличчя.

Я виглядаю як ангел. У мене добрі чесні очі. У мене осяйна усмішка. Я вмію соромитися і червоніти. У мене завжди рум'янець на щоках. Я вмію опускати погляд, посміхаючись. Я брешу, щиро і віддано дивлячись в очі. Я брешу переконливо. Я вмію слухати, і тому люди легко прихиляються до мене. Розповідають мені свої таємниці, бо не сумніваються, що я вмію зберігати таємниці. Я вмію. Але не зберігаю. Я роздаю їхні таємниці наліво і направо. Пускаю плітки і чутки. Чим більше людина довіряється мені, тим натхненніше я говорю про неї злі несправедливі речі. Тим більше свиней підкладаю — цілі свинячі виводки, велетенські свиноферми. А потім просто усміхнуся й опущу вії на рожеві щоки. Я ж такий ангел.

Я — королева істерик і страшних припадків. Самій важко повірити в це, коли розглядаю в дзеркалі свій ніжний німб і ошатні крила. Я майстерно приховую цей свій талант від людей. Демонструю його лише тоді, коли відчуваю, що людина вже нікуди від мене не подінеться. Не втече, не зникне, ставши свідком моїх потворних ураганів. Я вмію дратувати людей, я вмію псувати навіть найпіднесеніші настрої. Коли спостерігаю, як через мене з обличчя сповзає усмішка, як у когось нервово починають тремтіти руки, а обличчя перекривлює пригнічена гримаса, почуваюся так добре, така ніжність і гармонія розпливаються тоді моїми венами, кров стає теплішою і густішою, як шоколад. Вона навіть пахне крізь шкіру, ніби какао.

Знайомі кажуть, що, побувши зі мною годинку, вони щасливо живуть упродовж тижнів — так позитивно я впливаю на них. У тебе завжди все буде добре, кажуть вони. Ти людина; в якої в житті не може бути нічого поганого.

Коли я наступаю на мікроскопічну неприємність (таку маленьку — ви б не помітили її, закладаюсь) — я надуваю її і розтягую, і ось уже весь світ безнадійний, нікчемний. І я показую його тим, кого це вже не відлякає від мене. До решти я сором'язливо посміхаюсь і даю поради, як жити щасливо. Поради діють. Мені присилають подарунки і подяки. Я зриваю з них яскравий обгортковий папір і викидаю все через вікно. Світ нікчемний і безнадійний.

Цей чоловік з розкішним мерсом і великим шрамом від скроні до вилиці, міліметр від ока, з'являється так раптово, в мить, коли я абсолютно не знаю, в який куток свого життя його запхати, оскільки там для нього ну зовсім уже немає місця; цей чоловік виявляється таким зайвим, безглуздим і не потрібним мені, що я розумію: він — якраз те, що мені потрібно.