Астрід і Петер говорять подумки.
Раджу тобі написати оповідання, каже, примружившись, Астрід, з двома героями. Він і вона. Але назви кожного з них сотнею імен. І жодного разу не повторюй одне ім'я двічі. Таким чином проста і струнка історія перетвориться на незрозуміле копошіння цілого натовпу примарних осіб.
Напишу, каже Петер. З його синіх очей визирає двійко лукавих чортиків.
Астрід бавиться з дітьми. Смажаться кури. На траву падають крихітні зелені каштанчики. Всі розмовляють. Астрід ховається з дітьми за пагорбом. Астрід запиває горілку пивом. Усі курять. У Мікі смикається ліва повіка. Тит блискає окулярами. Ґабріель зосереджений. Петер поглядає з-під лоба. Потилиці стають раптом надчуттєвими. Кожен намагається шкірою вловити присутність Астрід. Мікі приходить і питає про щось, але діти регочуть і Астрід регоче і Мікі теж починає реготати, але у нього продовжує смикатися ліва повіка. Всі їдять курей. Розмовляють. Петер повзе по траві аж до схованки і простягає Астрід сигарету і горілку. Тит приносить пиво. Мікі приносить пиво. Ґабріель приносить пиво. Астрід п'є, курить і регоче разом із дітьми. Дітей забирають спати. Астрід сідає поруч з усіма. її не помічають (але шкіра пульсує, пульсує, шкіра налаштована на високі температури рудого волосся і червоної сукні з білими квітами). Починається дощ. Столи переносять до круглої зали з опуклою стелею. Астрід іде танцювати. Тит блискає окулярами. Навколо Астрід танцюють Мікі, Ґабріель і Петер. Астрід танцює з Мікі. Не можна, каже він, не можна притулятися близько, шепоче, притуляючи її близько, давай просто будемо хорошими друзями, давай просто, просто не можна, ти ж знаєш, дихає він їй у вухо. Астрід танцює з Ґабріелем. Вона сміється. Він зосереджений і блідий. У тебе змучений вигляд, кричить вона. Я більше не п'ю, відповідає він. Ти гарно танцюєш, примружується вона. Треба якось повертатися до життя, додає він. У залі зовсім темно. Між Астрід і Петером натягнені тонкі блакитні жили, напівпрозорі, тремтливі — вони б'ють струмом, якщо доторкнутися. Тит блискає окулярами. Чути звук битого скла. Астрід танцює. Астрід танцює, а навколо неї збирають скло. Астрід танцює серед битого скла. Танцює і танцює. І танцює.
Я сиджу на терасі, чекаючи, коли вони прийдуть. Я дуже змучена й сумна. Я дуже вдоволена. Як після ночі кохання. Моє тіло стогне. Я милуюся світлом у листі. Я можу сидіти так дуже довго. Час більше не відчувається. Мені так добре, що я зараз заплачу.
Навіщо? — запитають вони відразу, нажахані. Але тільки спочатку — жах з'являється від нерозуміння. Тому що, поясню я, це найкраще, що я могла зробити для неї. Це найкраще, що я могла зробити для нас усіх.
І вони зрозуміють.
Я курю і курю, і п'ю чай зі звіробою, а червона сукня з білими квітами так приємно доторкається до шкіри.
Ось вони йдуть уже. Ще кілька секунд. Зараз вони вийдуть на терасу і побачать мене. Зараз. Я чую їхні голоси.
Хтось довго й знавісніло дзвонить у двері. Так дзвонить тільки Княгиня — це її почерк: натиснути, нависнути, придушити, ввірватися, вимести, вимучити. Чим довше ніхто не відчиняє дверей, тим розпачливіше верещить дзвінок, його теж треба зрозуміти: її кістляві жовті пальці, схожі на варені курячі лапки, вкриті лусочками сухої лискучої шкіри, з окремими довгими жорсткими волосинками, гострі нігті з білими плямами, із задавненим брунатним брудом — ці пальці не знають милосердя, ці пальці звикли чіплятися намертво. Загнавши палючий жах у найдальший куток мозку, я тупаю до дверей, тремтячими вологими долонями натискаю на клямку, повільно, дуже повільно, якомога повільніше починаю відчиняти — але вона вже вривається, вона вже суне, спершу ці лапи гігантської курки, кігті вгризаються в струхлявілий одвірок, летять скалки, сиплеться фарба — я відскакую якомога далі, ніби обпечена, кров ударяє в голову, стає гаряче, я задихаюся, я хочу знепритомніти, щоб не бачити цього всього — але дарма: залишаюся ввімкненою, голова працює, хоч щораз більше наповнюється хрускотом, дзвоном, гупанням і шамкотінням — усі ці звуки видає вона, Княгиня, але в моїй голові вони лунають голосніше в сто разів, моє внутрішнє вухо зараз не витримає, думаю я, у мене станеться крововилив у мозок, ловлюся за рятувальну думку, хоча й знаю: нічого не трапиться, нікому ніщо вже не допоможе, вона ввірветься, і все буде так, як бувало вже сотні разів раніше і — о милосердний Господи, за що? — відбуватиметься ще сотні, ні, тисячі разів. Часом я навіть починаю вірити, що порятунку немає, навіть смерть не прийде на допомогу: ані смерть Княгині, ні моя раптова загибель не покладуть край цьому втручанню, вона приходитиме вічно, я назавжди приречена відчиняти їй двері і спостерігати, як уповзають всередину мого дому її незліченні липкі щупальці, як вони обмацують дверцята шафок і столи, залишають прозоро-білі тягучі сліди слизу на підлозі, змітають з холодильника всі запаси, перевертають вазонки, трощать музичні диски, я приречена відчувати огидні доторки, витримувати погляд цих чорних божевільних очей. Це просто неможливо відвернути — жодними закляттями, жодними чарами, ні молитвами, ні благаннями, ні прокльонами, ні прокляттями. Це назавжди: поки є я, доти приходитиме Княгиня.
Читать дальше