Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Подруга Мустафи розповідає про книжку, яка складається з самих власних назв. Потім за допомогою сірникової коробки, грудочок цукру і жовтого паперового чотирикутника від чаю «ліптон» пояснює розташування покинутого будинку в центрі міста, де такі неймовірні Графіті на стінах. Тоді говорить про біжутерію і збіги обставин.

У неї коротке волосся й очі лані. Вона трохи обгоріла на сонці, поки сиділа на пагорбі, тому щоки червоні, а з носа починає облазити шкіра. Я навіть не згадую про Астрід, дивлячись на неї. Мені подобається подруга Мустафи.

Ми повертаємося тією самою стежкою. Вона телефонує до свого знайомого. Той зустрічає нас уже аж біля нашого дому. У нього заяча губа, але він дуже приязний, безперервно говорить мені про Олега Скрипку (теж хоче зробити приємність), ми вислуховуємо надривний хрипкий виступ шоколадного пияка з блакитними, як роса, очима («а кров — як сметана!»), потім п'ємо чай і гриземо черстві тістечка — і не обов'язково тужити, не обов'язково сидіти у своїх келіях, вдивляючись у далечінь — кричу я подумки до Габріеля, Тита і Мікі — бо може бути чудесно і без неї, бачите, як чудесно нам з Мустафою?…

А коли вона приїжджає, їх починає мкнути все більше і більше. О Боже, думаю я, та в них гарячка, та в них лихоманка, та вони показилися! Але всі вдають спокій і затишок, ми п'ємо па кухні чай, ми разом снідаємо, обідаємо і вечеряємо, ми разом ходимо на прогулянки, скоро, якщо Астрід дозволить, ми разом прийматимемо душ.

Цей будинок з парком навколо просто висить у повітрі, між хмар. До нього можна потрапити лише випадково. Ми ізольовані. Ми зовсім самі. Тільки дерева і небо. З кожним днем усе зеленішою стає трава, на каштанах уже по-з'являлися свічки і починає пахнути повітря.

Ніхто не може зрозуміти, звідкіля береться цей Діма. Він просто одного дня заскакує на кухню, розмахує руками, чеберяє п'ятами. Ось і я, кричить він, радуйтеся, славіте його! У нього голос, як електробритва. Стало смутно — і я приїхав, виє він, я приїхав, бо немає сили вживати стільки алкоголю! Стільки алкоголю, пищить він, стільки поем я написав, а як мені пишеться! Як мені пишеться — сам не пойму, заливається він, але краще і бути не може. І бути не може краще — захлинається — я так і сказав: якби мене попросили, все пройшло б успішно! Пройшло б успішно, рипить він, а що ви тут робите? Більше руху, більше веселощів, галасу, давайте пограємо у квача — ви знаєте, як грається у квача? Ви засохнете тут від нудьги, я прийшов урятувати вас, давайте покуримо трави, схлипує він, давайте покуримо, але тільки наймолодші, це інтимний процес, я навчу тебе, нахиляється від до Астрід — надто близько, обережніше, Дімо, придивися до цих недобрих вогників у їхніх очах, придивися до перекривлених уст і чорної піни в кутиках ротів. Але він не зважає. Це відчуття іншої культури — муркоче, заслинюючись — от мій друг, слівнозвісний А., полюбляє казати мені: давай покуримо разом, бо так, як з тобою, не куриться більше ні з ким. А відомий кожному К. завжди повторює: твої поеми геніальні направду. Я це знаю і сам. клекоче він, я не дам задурити собі голову, я тверезомислячий і вірю в знаки, я читаю безліч літератури, я граю на баяні, я розмовляю російською без акценту, я маю багато відомих друзів, я пишу мемуари, я надто молодий, щоб бути серйозним, я хочу грати у квача, я хочу грати у квача! Він треться щокою об плече Астрід, а вона незворушно курить, час від часу зітхаючи. Я відчуваю, зараз щось може вибухнути. Бачу, як роздувається, як напружується, як переповнюється велике Гумове терпіння, підвішене до люстри на кухні. Його стінки стають все тоншими і прозорішими. Помічаю крізь них напнуті жили на Ґабріелевих недавнопролуплених біцепсах, насуплені Титові брови, сльозинки в очах Мікі, поблискування солі на трикотажному плащі Мустафи. Я згортаюся в клубок, приплющую повіки — тепер мене ніхто не помітить, я перечекаю все в спокої і тиші, а потім знову вистромлюся, вже після бурі.

Але раптом Астрід підводиться і йде до дверей.

Ти вже йдеш, рипить невгамовний юнак, ти вже йдеш, залишаєш мене самого, зачекай, чи немає у тебе, бува, двох канап — навіть можна сказати, невеличких канапок, хоча може бути й одна, перепрошую, дякую, на здоров'я?

Я не була сьогодні в магазині, обертається Астрід. Я не збиралася їсти. Добраніч.

Гумова куля здувається, випускає повітря зі свистом.

Гммм, хрипить хлоп'я, гммм… а я б так чогось пожер…

Розумієш, каже мені Ґабріель (ми сидимо на терасі; ніхто ще не прокинувся; садівник здуває листя з трави дивною трубою, яка реве голосом розлюченого бика; Ґабріель щойно повернувся з ранкової пробіжки, з червоних спортивних шортів стирчать тонкі білі ноги, вкриті золотистим волоссям; на скронях — крапельки поту), розумієш, вона подобається мені навіть тим, чим не подобається. Розумієш, він червоніє і мучить між пальцями хвостик від яблука, розумієяі, я просто багато чого усвідомив. У нас. звідки я приїхав, усе не так. Може бути зовсім інакше, Я нічого не хочу. Мені вистачає і так. Але я хотів би хоч якось показати — навіть не їй, не іншим: собі! — щоб стало зрозуміло: аж ніяк не даремно, і навіть, коли погано, може бути не страшно. Основне: не боятися, розумієш? Я не вимагаю і не чекаю. Вистачає просто дивитися, просто знати: десь поруч… Може, я трохи плутано говорю, але ж ти розумієш? Це не про любов, це щось важливіше. Якось так універсально. У мене раніше як: за розкладом. Я раніше боявся зайву краплю води випити. А тут на мене таке життя!.. Таке!.. Та ти розумієш…