Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Не думаю, що все аж так страшно, каже Астрід. Навпаки.

Тит хоче щось на це заперечити, кахикає якось невпевнено, але мовчить. І ми далі сидимо тихо, кожен дивиться кудись поперед себе, кожен думає щось своє. Стає все зимніше, розмиваються контури, дерева так багатозначно чорніють, починаючи випускати ніч зі шпарин у корі.

Нічого ще не відомо.

У моїй кімнаті сині штори і синє покривало на ліжко.

Я недавно розплющила очі й якийсь час не могла зрозуміти, де опинилася. Кольорова постіль пахне пральним порошком. Може, ще й через це мені так довго не вдавалося заснути.

Лежу і думаю, як усе буде і що мені тут робити. Можна просто читати і ходити до лісу. Я нічого не мушу. Я навіть не мушу контролювати себе.

Довго стою під душем. Від надто потужного струменя води він вивертається, як змія, і захляпує стелю. Нарешті вдається врегулювати нормальну температуру і я сідаю, кладу голову на коліна, обхоплюю руками литки, заплющую очі. Мені дуже цікаво. Дуже страшно. Я думаю, що вдягнути. Я думаю, що їсти. Треба сходити до крамниці. Але як її знайти?

Потім довго ходжу взад-вперед по кімнаті, обманюючи себе тим, що не хочу сходити вниз із мокрим волоссям. Волосся невдовзі висихає, а я і далі ходжу. Знадвору долинають чиїсь голоси, нявчання кота, якийсь хрускіт. Але в домі тихо. Аж занадто.

Нарешті я зважуюсь. Підходжу до дверей і довго стою перед ними. Навіть беруся за клямку. Навіть ледь-ледь натискаю на неї. Але раптом різко відходжу і знову тиняюся кімнатою.

Зрештою, змучена цими вправами, вже навіть не думаючи, спускаюсь додолу. На кухні нікого.

Довго вовтужуся з електричним чайником, наповнюю його водою, чекаю, поки вона закипить. Знаходжу навіть пакетик чорного чаю — от вип'ю і тоді піду шукати крамницю і накуплю собі різних смакот.

Чекаю, поки чай трохи вистигне. З кухонних вікон видно траву і низькі білі мури. П'ю маленькими ковточками. Чую кроки. Серце починає калатати. На кухню заходить Тит.

Привіт, киває мені й кладе на підлогу декілька наповнених чимось пакунків. Був у крамниці.

Це далеко? — питаю. Бо я якраз збираюся йти.

Тит пояснює мені, як дійти до крамниці. Я дякую і продовжую пити чай.

Тит викладає продукти в холодильник. Він купив шинку, сир, масло, червоний перець, мариновані гриби і білий хліб. Десь недалеко починають навісніти пси.

Навпроти нашого дому — конюшні, каже Тит. Можна брати уроки верхової їзди. Можна заплатити й поїздити годинку по колу.

Справді? — оживаю я. То, може, поїздимо?

Та ні, це не найкраща ідея. Тит робить собі канапки і чай. Може, Астрід захоче. Або інші, коли приїдуть.

Я допиваю чай і далі просто сиджу, бо мені не хочеться привертати увагу Тита вставанням з-за столу.

Він їсть канапки, не відводячи від них погляду.

А хто ще приїде, знаєш? — питаю я.

Тільки одного, каже Тит, енергійно працюючи щелепами. Мікі. Він займається комп'ютерною анімацією. І викладає в тому ж університеті, що й я.

Я киваю і мовчу.

Тоді поволі підводжуся, мию горнятко і кидаю: «наразі».

Астрід, виявляється, любить довго поспати, каже Тит.

Їм яблуко і роззираюся навкруги. Здоровенні вілли, задбані квітники, високі паркани, сигналізації, привітні пси, двері Гаражів, акації, каштани. Довелося пережити подвійну тахікардію через власний акцент. Першого разу на пошті, де я хотіла купити картку до телефону і де виявилося повно людей, які заповнювали якісь бланки, надписували адреси на конвертах і перевіряли індекси інших міст. Я увійшла, і всі відразу зосередили на мені погляди, ніби тільки й чекали. І ніби знали, що я заговорю якось дивно, не так, як вони. І другий раз у крамниці, де все минуло швидше, зате там на мене навіть за щось нагримали.

Тепер я повільно йду вулицею Акацієвою і мені видається, що кожен зустрічний з підозрою приглядається моєму одягові, обличчю, рухам, пакункові з продуктами. Я навіть намагаюся конструювати в голові діалог з поліцією, яку, ймовірно, хтось невдовзі на всякий випадок викличе, щоб перевірити підозрілу особу, яка з невідомою метою вивчає їхні приватні території. Діалог виходить не надто переконливим, бо головним аргументом я вибрала те, що начебто живу у великому будинку там, якщо йти вниз вулицею і потім звернути направо, і що у мене кольорова постіль, а якщо вони хочуть, то можуть піти і спитати про все у Тита й Астрід, щоправда, Астрід, можливо, ще не прокинулася, бо, судячи з усього, полюбляє довго спати. Але мою уявну поліцію такі логічні пояснення цілком задовольняють, і втішені поліцаї запрошують мене на пиво в місцевий барик «Клаустрофобія», де ми з ними проводимо кілька веселих годин за розмовами, а потім вирішуємо всі разом на прощання поїздити верхи на конях.