Софія Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Снилося, ніби я лежу перед отвором у цегляній стіні і виглядаю назовні. Там — прірва. Я вихиляюся все більше й більше, а тоді починаю падати, але чомусь не вниз головою, а навпаки — мої ноги, все моє тіло вже висить над проваллям, навкруги осипається цегла і падає додолу, а я тримаюся лише плечима, напружую шию, закидаю назад голову, щоб зачепитися за більш-менш надійний виступ, притискаюся спиною до холодної поверхні і витягаю назад ліву руку. Я напевно знаю, що хтось зараз візьме мене за долоню і витягне звідти. Я чекаю, чекаю і тоді справді відчуваю чийсь дотик. І впізнаю по руці Тебе. Ти рятуєш мене.

Я не бачив у сні Твого обличчя, не чув Твого голосу, я тільки доторкнувся до Твоєї руки — і знав напевне, що це не хтось інший. Справді, Ти єдина людина на світі, яку я міг би впізнати по руці.

Тут навіть краще, як я сподівався. Мусиш приїхати і побачити все на власні очі. Велетенський будинок з товстими стінами. Навколо — парк. Далі — кажуть, ліс. Моє ліжко таке широке і так просить, щоб Ти спала в ньому.

Наразі тут є тільки дві дівчини. Обидві дуже молоді, але на перший погляд достатньо милі. Одна з них — Астрід — має таке руде волосся, як моя мама, з тією лише різницею, що мамин рудий колір не справжній. Ця Астрід дуже багато курить і постійно п'є якусь гидоту.

Маріє, забув нагадати Тобі, щоб Ти врешті подзвонила до батьків і допомогла їм з помешканням. Мама просила зробити це якнайшвидше, але я мав стільки клопотів з тими папірцями, що мені зовсім вилетіло це з голови.

Дякую Тобі за все, моя золота Маріє!

Як би я жив без Тебе?…

Тит стоїть у скляних дверях і роззирається навколо. Він дуже худий і дуже високий. Має великі клешні, які намагається сховати в кишенях джинсів. Коли він крутить головою, час від часу поправляючи вказівним пальцем правої клешні окуляри на переніссі, стає видно, що волосся у нього па потилиці стирчить у різні боки, ніби він дуже крутився уві сні і не зміг потім його причесати.

Астрід сидить спиною до нього і дивиться на мене. Я переводжу погляд з неї на постать у дверях і посміхаюся до обох. Астрід посміхається до мене лише лівим кутиком уст. Вона трохи зсунулася на кріслі і поклала голову на спинку. Волосся вільно звисає донизу, ледь-ледь погойдуване вітром.

Тит підходить до нас і подає руку Астрід. Потім мені. Тоді сідає поряд і витягує із нагрудної кишені сорочки пачку сигарет. Потім починає шукати щось інше, обмацує себе по нагрудних кишенях, тоді по кишенях джинсів і нарешті кидає на стіл запальничку, видобуту з течки, яку, виявляється, має при собі.

Тут є якісь магазини поруч? — питає він і поправляє окуляри.

Є, каже Астрід, порт Отам, указує вона кудись рукою.

Тит киває.

У нього такий зосереджений і серйозний вираз обличчя, що мені стає боязко говорити будь-що. Цей чоловік не пробачає глупих слів, думаю я. Цей чоловік точно знає, як усе повинно бути.

Вам не здається, що все це відірве нас від дійсності? — питає Тит.

Астрід здивовано зводить брову.

Але ж власне для цього ми тут і є.

Не думаю, що це хороша ідея — жити отак, каже Тит з виглядом, ніби збирається прочитати двогодинну лекцію. В житті мусять бути обов'язки, життя мусить бути впорядкованим, інакше можна непомітно для себе опинитися поза межами… Я і сам люблю полінуватися часом, але до мене давно вже дійшло усвідомлення того, що бодай якась організація просто необхідна. Треба мати справді міцну силу волі, щоб не пуститися берега від такого життя, яке нам тут заповідають.

Я мовчки втуплююся кудись удалину, прикидаючись, ніби заглиблена в себе настільки, що не чую і не помічаю нічого навколо. Цей погляд буде моїм основним порятунком усі три місяці, бо з його допомогою мені вдаватиметься уникати подібних безсенсовних розмов. З цим поглядом можна уникати відповідей, відповідності, відповідальності. Цей погляд допомагає бути в центрі подій, але й не брати в них участі. Цей погляд справді рятує.

А яке життя і гам тут заповідають? — питає Астрід.

Ти, здається, найдовше тут — і мала б знати найкраще, каже Тит.

Але я все ж не знаю, каже Астрід.

Ну, наскільки мені відомо, це буде виглядати так: тиша, спокій, жодних обов'язків, весь час — твій власний, роби собі з ним, що хочеш — і в цьому криється найбільша небезпека. Тому що відразу з'являються спокуси: я можу поспати на годинку довше, я можу один день просто полежати на траві, я можу сидіти в парку і дивитися па людей, чи там — дивитися телевізор. Треба буде з потроєною увагою контролювати себе. Гроші дають, чи робиш ти щось, чи не робиш, навіть у кімнатах прибирають, закінчує Тит, переможно зблиснувши окулярами.