Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Яринка помовчала замріяно, стиха мовила:

— Мені зараз найтепліше згадується з домашнього, святочного знаєш що? Звісно, кутя, пляцки, інша смакота — то добре. — Яринка раптом споважніла, замислилася. — А от… Є якісь важливіші речі, понад усім… Бабуся мене завжди вчила, що всі страви, особливо на великі свята, треба робити з любов’ю. Боронь Боже, аби в хаті на той час хтось крикнув чи сварився, а навіть думати про щось погане не можна було. І ще бабуся завжди молилася перед тим, як приступати до готування. А як тісто місила, то ще й співала чи шепотіла щось лагідне, примовляла до тіста, розмовляла з ним, просила, щоб файно підросло. Вона така красива, поважна ставала в тій хвилі. І все таке смачне-смачне вдавалося!

— Того ти така красуня виросла на бабусиних смаколиках! — пожартував Василь, але Яринка не сміялася, а подивилася на нього так уважно, що він зніяковів. — А я вмію торт-мурашник робити! — знайшовся він.

— А я вмію — пампухи! — підхопила дівчина.

— А я вмію — бузькові гнізда! — не здавався Василь.

— А то що таке?

— А то таке коричневе тісто з какао, ріжеш смужками, підсушуєш і запікаєш, а тоді викладаєш гніздом і додаєш збитий білок! А ще туди вкладаєш яєчка — цукерки в шоколаді або емемдемси. Ми з сестрою за ті бузькові гнізда мало не билися, хто більше з’їсть і кому більше дістанеться. А Остапко завжди був поза конкурсом — найменший, тож йому — найбільше.

Колеса вистукували на стиках рейок, від тепла, випроміненого кожним проказаним словом, сніг тихенько танув на шпалах, вагон гойдав мрії і розбурхані серця та віз їх до засніжених гір, до високого неба.

У Славському вивантажувалися з вагона як добрі давні друзі. Василь навіть хотів узяти Яринин наплічник, але дівчина запротестувала. Вона ж здорова й сильна, навіщо ця надмірна увага.

Рушили на базу. А довкола краса! Гори виблискували срібною памороззю, помережані густим вишиванням білого снігу на темно-зелених смерекових сардаках. Попри шосе річка витанцьовувала коломийку поміж обмерзлими берегами. Їй було холодно, але радісно — вона бігла з гори в долину, аби розказати, скільки сонця є в небі, скільки краси є в горах, скільки любові є в цьому світі. Бо любов, як іскорка сонця у маленькій сніжинці, засяяла так гарно, так щиро у двох серденьках. І ось уже жива вода цієї любові почала свій нестримний шлях з високих карпатських гір аж до моря, величезного моря життя.

Як від того зимового ранку час перебіг аж через цілий рік — Ярина не може осягнути. Калейдоскоп із кольоровими скельцями покрутиш — і вони миттєво міняються: вибудовуються новими узорами, красивими прозорими метеликами тремтять на круглому скельці. Круть — і знову інший. Отак перелетіли Яринині дні до нової зими, коли вона вже разом з Василем спільно готувалася у гурті пластунів до Різдва.

Готувалися відповідально, ретельно. Дуже хотілося утнути щось особливе.

— Це ж не просто слова! Ми ж не просто так кажемо: Бог і Україна — понад усе. Це ж стосується всіх нас. То чому не поєднати у вертепі те, що ми відчуваємо? Христос народився, як надія на рятунок, а ми той порятунок приймаємо, як естафету! Треба ж уже очистити країну від маразму, від злодіїв, від гнид, і тоді буде справжня наша Україна, наша держава! — Василь не посміхався, уважно дивився у вічі всім, наче в самого серця кожного з присутніх питав — чи це так?

— Ну, чекай, а як ти пов’яжеш віфлеємську історію з нашою? — почувся скептичний голос із бильця крісла. Антон, найвищий і найпростодушніший хлопець у їхньому товаристві, забавився телефоном, шукаючи есемеску з новорічними знижками у будівельному магазині, тож почув лише кавалки суперечки.

— А її й пов’язувати особливо не треба! Он цар Ірод — чим не Янукович? А наш «неологіст» Азіров — чи не дідько в нього вселився? Таке вже витворяє, таке виговорює… Ох, піймав би — вдушив би, чесне слово! — Василеві очі зблиснули, наче коротка автоматна черга.

— Мало просто говорити. Треба реально щось робити! — Хлопець знову став зосередженим і серйозним, таким його не звикли бачити друзі. Привітний усміх, що, здається, ніколи не зникав із його обличчя, раптом перетворився на суворо стиснені вуста, сповнені рішучості, сили.

— Нині ми маємо придумати сучасний актуальний сценарій для вертепу. Так? Так! Часу мало, тому думати і рухатися треба швидко! — Соломія побачила, що емоції перехлюпують через верх. — Отже, зараз придумуємо реально крутий вертеп! Наш! Пластунський! — продовжила свою думку Соля.