Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

А на другий рік Різдво святкували у Києві на Майдані. Яринка приїжджала вже до свого чоловіка, до свого Василька. Он минулого разу привозила медівники-миколайчики, тістечка й іншу смакоту в подарунок майданівцям якраз на Миколая, а тепер організовувала допомогу, передання теплого одягу і харчів — подарунки до Різдва… Проте Василь не дозволяв їй тут бути довго.

— Ми — чоловіки. Ми маємо вас захищати, — обіймав, пригортав і таки упрошував її повернутися додому. На Майдані стояв разом із батьком, з друзями-пластунами, із зовсім незнайомими людьми, яким увірвався терпець до злодійської влади, яким у серці боліло майбутнє України. Око його фотокамери ловило всі миттєвості: і такого начебто буденного облаштування — вкриті цератою намети, залізні бочки, в яких палав вогонь і коло яких грілися майданівці, дівчинку з тацею канапок, старшого чоловіка, який журився над вимкнутою мобілкою, барикади з дерев’яних палет, ящиків, дощок, брусів і металевих труб… А ще сині каски беркутівців у синьому холоді вечора, блиск щитів і зморшки бабці, яка просила: «Синочки, відступіться! Йдіть додому!», краплі святої води, якою священик намагався зупинити чорні ряди беркутячого війська. Знімав людей, які вірили, людей, які не здавалися морозу, які не боялися стояти проти озброєних до зубів хлопців у чорній екіпіровці. І очі тих хлопців, які стояли проти мирних людей.

Тато одного разу навіть трохи образився на сина:

— Ти б нас іще пару разів сфотографував, на пам’ять! А то ми тут цілою командою стоїмо, а ти раз клацнув, а далі все когось та когось…

— Тату, я вас можу зазнимкувати будь-коли. А тут — історія! Та ви ж самі бачите! Не гнівайтеся, я побіг! Треба ловити кадр! — сяйнув білозубо, наче спалахом фотоапарату, з теплою посмішкою обійняв тата й побіг поміж наметами.

— Отакі діти! — промовив тато сам собі, вже теж усміхався. Тепло в його грудях розтопило маленьку холодну грудку образи. Тепло любові. — Отакі діти! Золоті! Бережи їх, Матінко Божа! — зітхнув і перехрестив вечірню темряву, у якій зник син.

Осіння темрява завжди наскакує зненацька. Переводять час на зимовий — і наступного дня тебе захоплюють у кошлаті лабети сутінь і мряка. Ярина завжди пручалася: більше руху, більше роботи, більше друзів, навіть просто більше ходити вулицями вдень, ловити дотики схололого світила. Проте цієї осені — а тепер уже й зими — темрява напала невідворотно страшно, як вирок, наче зламала останню заслінку в підводному човні. І тоне той човен, і вибратися з нього нема ради, а свідомість іще відчайдушно посилає сигнали — знайдіть мене, врятуйте мене, гину! — кудись туди, нагору, у найвищі небеса, геть аж до Бога, мабуть.

Так холодно, так безнадійно темно саме напередодні Різдва. Ярина це знала, а зараз і дуже сильно відчула на собі. Зима для її емоційної натури завжди асоціювалася з ніччю… А найтемніша ніч — перед світанком. Ось і відповідь — перед світанком, перед святом — найтемніше. Треба дочекатися світанку, він уже скоро. Ну ж бо, Яриночко, зберися, скоро буде сонце. Ти ж знаєш: твоє сонце — в тобі, ніколи ж не згасне!

Ярина згадує, як щасливий і страшний сон, як неймовірне кіно з нею й Василем у головних ролях, і їхній Майдан, і радість, коли утік злодій-президент. І страшну хитку тривогу, коли почалися бойові дії на Сході. Василь ніколи не міг всидіти вдома. Відкритий, як двері, щирий, він спочатку їздив на фронт з допомогою побратимам, діставав для них бронежилети, каски, взуття, ліки. Працював як фотограф навіть для іноземних видань. Ловив у кадр і неймовірно красиві ночі на Луганщині й Донеччині, і страшні сліди від куль на касках, і поруйновані оселі.

— Сонячний, як соняшник, — говорили про нього нові фронтові друзі.

— Відповідальний до неможливості, — додавали інші.

— Не має заздрості, — дивувалися треті.

А він не витримав — мої друзі тут воюють, а я з фотоапаратом бігаю — і пішов добровольцем в «Айдар».

32-й блокпост. Автомат і бронежилет. Василь дає інтерв’ю молоденькій журналістці, посміхається, розказує кумедну історію, як вони вшістьох зістрибнули в окопчик, розрахований на двох. А потім, уже без посмішки, пояснює, що вони тут стоять, щоб надати підтримку Збройним силам України.

Ярина потім від друзів дізналася, що буквально за кілька годин по тому почався мінометний обстріл і багато хлопців були поранені. Василь сів за кермо машини, яка мала вивозити поранених у тил. І тут почався новий обстріл. Так, як це буває на фронті — ворог не дає передихнути, отямитись. І чому заглухла його машина? І чому він поліз її ремонтувати? Бо хотів таки врятувати поранених хлопців, які лежали у машині. Перевіряв клеми акумулятора.