Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

— О, і знаєте що? Ми можемо поєднати у ньому колядки з різних куточків України! Щоб створити картину цілої України, єдиної! Можемо взяти буковинські, гуцульські, подільські… — Яринка глянула в очі Василя, побачила його вдячний теплий усміх, наче літо враз сонцем засяяло.

— Класна ідея! Але ж то їх треба вміти співати! Бо я, наприклад, знаю тільки «Бог предвічний» і «Нова радість», — засумнівався Максим.

— А «вуйко Ґуґль» навіщо? Вбиваєш у пошук — «колядки», шукаєш посилання з Ютубу — і буде тобі щастя! — посміхнулася рум’яним яблучком Ярина, аж ямочки на щічках підстрибнули.

— Наскільки я розумію, пора записувати всі ідеї! — Соломія спритно вийняла зі своєї торбинки записник і ручку. — Я готова. Слухаю.

— А костюми де роздобудемо? — знову резонно зауважив Максим.

— У мене вдома є кожух. Ще дідів. Здоровенний! Я можу бути пастухом! — повільно розкладаючи слова в повітрі, підперті посмішкою поміж кругленьких щік, з висоти свого добродушного зросту промовив Антон.

— Ох, і пощастило тим вівцям, що матимуть такого пастуха! — реготнув рудобородий Петро, трохи схожий на гнома через свою золоту бороду. — Мушу тебе підтримати — привезу від діда кожух. Хто ж тебе від овець буде охороняти?

— Та йди ти! Я серйозно! — височенний Антон, як дитина, ображено закопилив губу.

— І я серйозно! — все ще сміючись, піддавав жару Петро.

— Хлопці, та нам не тільки пастухи потрібні! А чорт, а Мошко? Ще ж має бути солдат, і три царі, і янголи. — Соломія знову вправно скерувала розмову в потрібне русло.

— Я буду солдатом! — запропонував Олег, який досі тихо сидів на дивані за спиною Марічки і милувався вигином її шиї. Подобалася вона йому. Таку красу треба захищати. Буде солдатом.

— А я буду янголом! — сказав рішуче Василь.

Яринка глянула на нього запитально.

— Хтось же має пастухам повідомити добру звістку? Правда? — усміхнувся сонячно і стиснув злегка Яринину руку. — Христос же народився!

Розходилися дуже пізно, довго обговорювали всі ідеї, що навідувалися до молодих голів: світлих і темних, кучерявих і не дуже. Прощалися на морозному повітрі, поплескували по плечах, реготали, гомоніли. Василь вихопив свою Яриночку з гурту і повів нічним містом до осяяної святковими вогнями площі Ринок. Старовинна Ратуша загадковою казковою таємницею підносилася в холодне чорне небо, у якому цукровими кришталиками виблискували зорі.

— Йдемо на Високий замок! — раптом запропонував Василь.

— Угу! — тільки і спромоглася відповісти зачарована Яринка.

Коли добилися аж до самого вершечка Високого замку, зігрілися від швидкого підйому, від невідомості, що аж лоскотала їм у животі, від очікування, що станеться — ось-ось — станеться диво. Ярина підійшла до металевої огорожі, Василь став позаду неї, обійняв її, ще й накрив полами свого пальта. Так і завмерли в обіймах, дивлячись на феєричну казку нічного Львова. Місто розкинулося перед ними величезним канделябром із ажурним плетивом вогників, воно мінилося і тремтіло золотими й синіми іскорками, дихало казкою і таїною.

Слова, які промовляв Василь коханій, додали ще більше сяйва й тепла цьому дивовижному зимовому, але не зимному вечору. Двоє закоханих летіли понад рідним містом, огорнуті серпанком ніжності, тепла, віри у щасливе майбутнє.

— І скажемо батькам! — промовив урочисто і впевнено Василь.

У його очах хлюпотів океан, а хвилі того океану срібно зблискували у променях, якими сяяло його серце. І в Яриночці від того погляду затремтіла срібна струна і в кров раптом досипалося таких самих срібних блискіток. То лоскітно і бентежно, як бульбашки у шампанському, бігла по тілу радість. Ярині аж світ закрутився, але крутився він дуже гарно, підіймався вгору й сяяв, сріблом наливаючи темний грудневий вечір, тремтів зірками поміж синіх зимових хмар, стрибав по обмерзлих дротах електроліній, зблискував у вікнах автівок і трамваїв — бо то було щастя. Щастя!

— Я трохи боюся! — прошепотіла, питально зазираючи в його радісні очі. — А що скажуть твої батьки? Як вони мене сприймуть?

— Мої батьки — найкращі в світі! Знаєш? Ну, може, твої батьки — теж найкращі в світі, але мої таки кращі! — Білозуба посмішка пурхнула на його урочисте лице, вони обоє розсміялися, тож Яринині страхи вмить повтікали.

— А ще мої батьки довіряють своєму синові, — продовжив, пригортаючи свою Яриночку до грудей. Глянув в очі, уважно і тепло. — Особливо в таких важливих питаннях, як вибір дружини! Не бійся, моя хороша, вони класні, вони тобі сподобаються. А ти — їм!