Анна Хома - Львів. Смаколики. Різдво [збірка]

Старий ранковий вокзал зустрів лункою метушнею. Пам’ятала настанови бувалої колеги, тому швидко пройшла великий вестибюль і привокзальну площу, ігноруючи пропозиції метких таксистів, попрямувала до трамвайної зупинки. З низьких гранітного відтінку хмар, що майже зачіпали стрілчасті вежі готичного собору, ліниво падали поодинокі крихітні сніжинки. Невеличкі клаптики білого трохи прикрашали брунатно-сіру похмурість зимового дня.

Дорожня сумка була не дуже важкою, Оля легко дісталася зупинки і швидко уточнила в привітної жіночки номер маршруту. А от маленький автобус виявився переповненим, стоячи у тісняві, важко милуватися незнайомим містом. Це легше робити, вже йдучи з картою в руці, занурюючись у незбагненно живу старовину світу бруківки та кам’яниць.

Коли дівчина затрималась на перехресті, заскочена незвичним відчуттям потрапляння в минуле, біля неї зупинився немолодий добродій:

— Заблукали? Я чимось зможу допомогти панні?

Він торкнувся пальцями свого не зимового, а скоріше осіннього капелюха, немов злегка підіймаючи його. Оля не змогла не усміхнутись у відповідь:

— Це і є вулиця Друкарська?

Добродій кинув оком на її мапу.

— Саме так. А куди вам треба?

— Спочатку на Вірменську…

Він провів Олю до самого хостела, із неприхованим задоволенням розповідав про кожен будинок, повз який проходили. На прощання злегка підняв фетрового капелюха.

Типовий львів’янин?

Дівчина піднялася на верхній поверх дому, що стояв тут уже понад чотириста років. Дерев’яні сходи виглядали старими, але не рипіли, не пружинили. Хостел виявився великою квартирою з гвинтовими сходами до горішньої кімнати, недовгим лабіринтом коридорів, привітною хазяйкою та численними китайцями на кухні. Олина кімнатка мала-таки віконце — над дверима, у коридор. Тому, навіть не вмикаючи світла, можна було розкласти речі.

Прийнявши душ після ночі в потязі, Оля вирушила знайомитись із містом.

…І ось вона сидить у кав’ярні в самісінькому центрі Львова. Неподалік хостела на Театральній. За день до свята. Ранковий снігопад уже припинився. Зараз вітер трохи розігнав хмари, але за вікном досі похмуро й незатишно. Якийсь недоладний видався рік. Дівчина згадує, коли востаннє бачила сонце. Навесні, коли ще мама була… Починає міркувати, що це тільки здається, що немає сонця. Люди ж не нарікають на його відсутність. Значить, це просто вона його не помічає. Такий настрій. Та вдома й не було коли погоду роздивлятись. А Львів — він дощовий та похмурий, хто ж цього не знає?

Оля не любить кави, краще випила б трав’яного чи фруктового чаю, але бути у Львові й не пити каву — нонсенс. Філіжанка занадто маленька, з такої не нап’єшся. Ліна казала: ще треба зайти до Майстерні шоколаду. Обов’язково. Мабуть же, для шоколаду в них більші чашки.

Дівчина розгортає й кладе перед собою карту. Ось, до шоколаду лише дві вулички пройти. Ховає мапу, застібає куртку, виходить.

Холодно, треба знайти в сумочці рукавички. Довго порпається, перекладає гаманець, косметичку, мобільний, ключницю, пакет для покупок, серветки, аж згадує, що рукавички в кишені куртки. Роззява!

Іде, розглядаючи вітрини магазинчиків, пошарпані старовинні будинки, ковані ґратки на вікнах.

Піднімає очі, щоб подивитись на хрест високого собору. Над ним яскравіє великий клапоть безхмарної синизни. Його перекреслює білим слідом ледь помітний у височині літак.

А поруч із білим слідом літає мама. І нічого не боїться, не лякається страшної висоти. Безпечно радіє, оглядаючи зверху місто, і грайливо ширяє довкруж літака.

Вона знає, що Оля її бачить, і тішиться з того.

Мама прозора. Дочка бачить її не очима, а якось інакше. Незбагненно, але виразно. І чомусь не дивується. Не розуміє: це триває секунду чи хвилину-дві. Мама зникає скоріше за літак. А у Олі залишається тепло на серці.

Вона зупиняється. Стоїть і довго-довго дивиться на собор. Ці кам’яні стіни бачили багато. І дива, мабуть, також. І не раз. Чіткий слід літака поступово розмивається, розмазується у блакиті білим пір’ям. Але в пам’яті закарбовується назавжди.

Оля усміхається. Іде в бік площі. Там простір, багатолюдність, прихована енергія майбутніх відкриттів.

З-за хмар визирає сонячний промінь. За хвилину — ще один, ще. Вулицю заливає світло невисокого зимового сонця. Де-не-де блищить сніг. Майже музично дзеленчить трамвай. По вулиці йдуть люди, різні, заклопотані й веселі, енергійні й повільні, поодинокі й компаніями. Пахне свіжістю й морозом. Але атмосфера занадто ділова, не святкова. Нічого, завтра Святвечір. Оля перевірить, наскільки об’єктивно сприйняла його свого часу Ліна Захарівна.