Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Тож, попрохавши Сашка відволікти настирливого залицяльника від мене, я думала, що ситуація вичерпалася. А от і не вгадала. Олег намалювався у нашому офісі наступного ранку.

— Кави? — простягнув мені велике паперове горня з чорною кавусею.

Звідки він знав, що в нас якраз закінчилася арабіка, а після гулянки мені вкрай треба зарядитися міцною чорною? Мабуть, дідько підказав… Мій переколошканий вечіркою мозок не поцікавився тоді питанням: та звідки цей Олег взагалі знає, де я працюю? А «продав» мене той-таки Сашко, який ще і номер мого мобільного новому друзяці продиктував. Дарма я сподівалася на талант колеги — Олег переважав Сашка у вмінні видирати в життя те, що йому забаглося.

Не те, щоб я зраділа, коли вчорашній танцюрист несподівано з’явився мені на очі, проте міцна-помічна чорна кава (та ще й так вчасно!) змусила мене привітатися, усміхнутися і жадібно схопити сурогатний кухлик зі справжнім квитком до яснішої голови.

Я сьорбнула чорної та гарячої, мов смола з пекла, кави, а Олег рухом фокусника-початківця витяг лівицю з-за спини. З його долоні стримів кущ кулястих хризантем. Я мало кавою не захлиснулася. Ну, гарні квіти, хто сперечається… Але сині?! Зі смаком у хлопа явно проблеми!.. Та старався ж, десь шукав оцю химеродію по квіткових крамничках, тож довелося вичавити з себе ще одну посмішку. Кволеньку. Певно, в театрі режисер відразу гукнув би: «Не вірю!», та Олега важко було знеохотити, коли він ішов напролом до мети.

За вікном львівський друг дощ виполіскував до монотонного сірого всі інші кольори. Ну і що, що тридцяте грудня, переддень Нового року? Врешті — глобальне потепління, то замість твердої іпостасі води летіла звичайна рідка. Сльота не заохочує до походів містом, але Олег здивував мене запрошенням на побачення у парку в обідню перерву. А я люблю краплі з неба, навіть у ту пору, коли вже час збирати трударям-янголам на небесних конвеєрах сніжинки.

Щоправда, парком ми перебігли швиденько, бо Олег потягнув мене в кафе. От якось воно і поточилося плавно та непомітно від побачення до побачення. Квитки на концерт ОЕ, в кіно… Він старанно догоджав, вивідуючи мої смаки. Оберемків синіх хризантем більше не приносив. Довідавшись, що я обожнюю базилік, Олег замість букета притягнув на друге побачення пахучий зелений кущик із супермаркету. А коли відчув захоплення у моїй розповіді про майбутню постановку курбасівцями «Лісової пісні», то невдовзі запросив на прем’єру.

Завойовував. Завоював. Я закохалася. Дурепа, дурепа, дурепа! Сама впустила його у своє життя, у власну мушлю… Відкрилася — а він вдарив!

Це було так дивно, несподівано… І жахливо боляче. Навіщо він мене закутував у павутину гарних вчинків та ще красивіших слів?.. Чому так затято долав мою нехіть і щосили намагався мені сподобатися? А потім якоїсь холєри ні сіло ні впало сказав, що я — товар із середньої полички?..

Все розповіла мені Ніна, його двоюрідна сестра. Вона — повна протилежність Олега. Зосереджена мишка в окулярах. Начеб. А насправді гостре лезо хірурга, що перетворюється на спис лазера, а потім розгоряється сонцем розуміння.

Ми зустрілися невипадково. Ніна сама подзвонила: «Хочу тобі фотік віддати…» Я й забула, що позичала їй фотоапарат: «Не віддавай, не треба… Користуйся, він мені не потрібен», — я бачила до цього дзвінка Ніну багато разів, і ми встигли подружитися, хай як дивно звучить, що доросла… гм… можна навіть сказати, що така стара панна, як я, потоваришувала зі школяркою.

Уперше я побачила Ніну на родинному обіді. Олег, коли я впустила його у власне життя, запропонував познайомитися з мамою. Я, попри те, що пропозиція приємно полоскотала самолюбство, трохи розгубилася і впиралася, але почула ображене:

— Мала, ти чого?! Погано зі слухом? Хочу тебе познайомити з сім’єю! Це ж щось значить, нє? Хіба майбутню дружину не належить познайомити з майбутньою свекрухою? — Олег спробував перебити жартом образу.

— Мені незручно… І вдягнути нічого, — намагалася я викрутитися.

— Вдягни сіру сукню. О! І пальто… Тільки не ті божевільні жовту шапку і червону куртку!

Я промовчала про те, що мені страх як подобаються мої яскрава червона з жовтими і багряними листочками куртка та сонячного кольору шапочка. Точно краще, ніж сіра безлика сукня і таке ж пальто, подаровані, між іншим, тим-таки Олегом, який подбав про те, «…щоб ти виглядала стильно, а не як підстрелене дівчисько!»

Вдягнула я те пальто. Перекресливши його червоним поясом. Але сукню відкинула, обравши джинсову спідницю і червону вишиванку з білим візерунком.