Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Від самотності, Ніно… — дивлячись у порожнечу над схололою кавою, промовила я.

— А тобі тебе не вистачає? Ти ж краща за нього, як… як… ну, не знаю, як веселка ліпша від гидкої грязюки під ногами.

— Любиш ти брата… — Я кволо відмахнулася від докорів Ніни.

— Не люблю, — відверто і спокійно відперла дівчинка. — Це ти його любиш. А дарма. Такі, як він, використовують і викидають. Дивлюся на твоє засмучене обличчя, а на Карінине щасливе, та думаю, що все ж повинно бути навпаки. І буде. Ти просто зараз не можеш в це повірити. А я знаю.

— Слухай, а звідки ти все знаєш?! — Раптом з мене вистромлюється жало люті на це надто розумне дівча.

— Охолонь… — З печальною усмішкою Ніна дивиться на мене, не піддаючись на провокацію. — Не так уже й легко живеться тим, хто багато знає… Мої родичі — хороші вчителі. Ніби зручно, що вони мене не беруть до уваги, — я сама привчила їх мене не помічати. Але це має і погані наслідки. Вони не криються зі своїми думками, вчинками та розмовами переді мною. Тому я бачу все, і повір, що ти б не хотіла дивитися на той бруд, який від мене не приховують.

Мій біль став кілком у горлі. Він там і вмер, уже не вирвавшись на волю, — нема сенсу гніватися на дівчинку, яка Богу душу не винна і живе в тераріумі з небезпечними зміями. Вона ж лише сказала правду, змусила мене широко розплющити очі та побачити власну дурість.

Агонія мого кохання, закипівши розпачем, помалу остигнула втомою. І згодом поволі скрижаніла байдужістю до Олега.

А Ніна мала рацію. Щодо всього. По-перше, я змогла зібрати себе з друзок, одужала і тепер щаслива. По-друге, Ніні вдалося вижити, дожити до повноліття і піти. По-третє, доля жорстоко повелася з Олегом, його матір’ю і дружиною… Та я більше не хочу думати про Олега, Вікторію Владиславівну і Каріну! Це минуле. А я не належу до тих, котрі із задоволенням повертаються в минуле. Було-минуло. Ну й грець із ним.

І теперішнє, всуціль перебране від успішніших господарів життя з широкими нещирими усмішками на тридцять два зуба, не вабить.

Та, крім того, я — мрійниця. Мої думки завжди галопують у майбутнє. Навіть усі буденні справи: подзвонити подрузі (так-так, звичайно, що Ніні), купити картоплі, помідорів, кропу, віднести праску в ремонт — вони з майбутнього, нехай близького-близького, але все ж прийдешнього… Хто спитав би мене, що я їла два дні тому на сніданок?.. Чи пам’ятаю? Ні. Уже ні.

І от, минаючи теперішнє у вигляді Макдональдса, цієї зовсім не львівського характеру кнайпи, я запалююся передбаченням, ясновиджу, що зараз доторкнуся до дива. Майбутнє вже зовсім поряд, ще кілька секунд і… Блискавиця притьмом вихоплюється з чорної хмари! Переможно рикає грім.

Але я поспішаю на зустріч і не зважаю на перші краплі дощу. Прегарне дерево пахне віддаля. Не пам’ятаю, звідки воно тут взялося й коли. Це дивно, бо легко згадується, як озеленювали ділянку біля Макдональдса. Тоді я з цікавістю приглядалася до кожного малого кущика барбарису, з радістю впізнала посеред рослин-екзотів рідні батіжки барвінку. А от як саджали це моє дерево, геть не можу згадати. Воно ніби вродилося тут відразу дорослим. Майже ідеальної круглої форми крона. Її неначе облили мартіні та густо обсипали білісіньким цукром, бо ж настільки квіти вкривають гілля суцільним шаром, так що й листя приховане, лише слугує темно-непроникним тлом.

Мореля… Гарна, мов біла яхта посеред безмежного моря. Пливе над містом духмяне дерево… Воно — моє , бо ми з ним — однієї крові. Мореля — із майбутнього. Ані до минулого, ані до теперішнього стосунку не має. Коли надходжу, дерево салютує мені запаморочливими пахощами. «Бонжур, мадемуазель», — я чую французьку. Може, то якась інша мова, але з французькою пов’язані уявлення про вишукано п’янке, тому мій ніс перекладає аромат для вух саме так.

Я також вітаюся: «Доброго ранку, мсьє Морелю!» Так-так, я називаю його мсьє Морелем. Бо він зовсім не схожий на панну, на наречену, з якою звикло порівнюють квітучу вишню поети. Моє дерево — пан Морель. Сильний, шляхетний. Он, неподалік, якихось десять метрів звідси за парканчиком на шкільному подвір’ї ростуть іще дві вишні. От ці класичні вишеньки якраз нагадують тендітненьких дівчаток, їх я готова віддати поету на поталу — хай собі підбирає дівочі епітети. Та до мого дерева зась! Вуста не складуться, щоб назвати мужнього пана Мореля дівчам.

У нас ритуал. Нахиляю голову в легкому поклоні (авжеж, його аристократична постава варта цього) і прикриваю очі. Зараз існує лише запах. Опиняюся в позачассі… А гроза розперізується не на жарт! Прикрита парасолем листя, яке наді мною тримає пан Морель, я дивлюся на шаленство бурі з безхмарним спокоєм Будди.