Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Чобітки, звісно, краще вкинути в пакет, бо хто ту примхливу львівську погоду на сто відсотків здатен передбачити? Полякає вагітними грозою хмарищами, потім розрегочеться тобі в обличчя жагучим сонцем і напне блакитне шатро над головою. А ти почуватимешся дурепою… ні, не просто ідіоткою, а звареною в гумаках безголовою куркою, ловлячи зачудовані погляди перехожих, котрі заглядатимуться на твої ноги не для того, аби помилуватися, а щоб подумки покрутити пальцем біля скроні.

Чорна кава, налисники із сиром та родзинками — ідеальний сніданок. Курс — зюйд-зюйд-ост, тобто в офіс. Звично минаю смітник, біля якого вже вийшов на свою роботу дядько, котрий збирає пляшки. Щоденний «Добрий ранок!» йому та прибиральниці… Дворами, дворами, де все занехаяно дрімає у радянських часах… і виходжу на повну протилежність щойно побаченого — Макдональдс — фортецю капіталізму.

Фаст-фудовий рай пластикових посмішок своєю нуднуватою акуратністю буржуа заперечує нехлюйство сусідки-совдепії, її щербатозубі гуртожитки, дірки-віспини на обличчі доріг, зашмульгані невблаганним часом прикраси-вивіски «Ремонт взуття», «Прийом склотари».

Щодня бачу все це. Вічний День байбака. Ні базоване на людожерній ідеології минуле, застигле у безнадійності позаду, ні теперішнє, зведене до протилежного — матеріалізму споживання, — воно пливе з червоно-жовтою щоглою «М» праворуч, мене не вражає.

Та й у моєму особистому минулому що доброго? Смерть мами від раку в її неповних сорок три?.. Мені ж було лише двадцять один, коли єдина рідна людина пішла, залишивши в спадок самотність у трикімнатній пустелі. Сім років минуло, а я досі ненавиджу Восьме березня. Кляте антисвято, день смерті. Ховаюся в цей день у мушлі квартири, щоб не бачити радісних людей із мертвими тюльпанами, нарцисами і пролісками в руках.

Минуле не робить привабливішим і Олег з його щирим подивом: «Яке кохання, мала? Ти здуріла? Життя — то супермаркет, в якому вибираєш товар. Зможеш дотягтися до верхньої полиці з найдорожчим крамом, то й молодець! А схилятимешся до найнижчих за дешевим непотребом, то й будеш нікчемою. Ти не з найвищої полиці… Ой, тільки не роби круглі очі! Ти і не з найнижчої, не переживай так! Десь посередині».

А в моїй голові, в якій застигли драглями всі думки, раптом бамкнуло: «Посередині… Посередня…» Проте Олег моєї думки не чув, то й продовжував далі безжальний монолог: «Але поки я не міг стрибнути вище, то вдовольнявся тим, що вдалося дістати. Як-не-як, а трикімнатна квартира — то не найгірший варіант. Та зараз я дотягнувся нарешті до вершків суспільства. Тому не треба сцен, мала. Я тобі нічого не винен, ти мені — теж, розійдемося, як цивілізовані люди».

Як мене, дурепу, вперіщило закохатися в такого… купи-продай?.. Та отак. Олег непомітно приручив. Поволі, помаленьку.

Нахабні хлопці мені ніколи не подобалися. Не до душі був і цей надто шумний кавалер, що підкотив у ресторані, коли ми з колегами по роботі двадцять дев’ятого грудня святкували Новий рік.

— Олег! — представився, з веселим зухвальством дихнув на мене неймовірно багатою святковою сумішшю страв, в якій переважала горілчано-оселедцева нота, і рвонув за руку до танцю.

От шкода, що танцювати я люблю, а, на жаль, наші з офісу програмери до тої стадії веселощів, котра їх спонукає бодай на щось подібне до танцю, геть не здатні. Навіть посеред святкування Нового року, вже після кількох чарчин та салатів, хлопці бурмочуть лише про дедлайни та коди. Бідолахи… Їхні головні компи не позбуваються судомних корчів програмування й опісля алкогольної анестезії.

Мабуть, тому я й заплющила очі на дещо настирливу поведінку веселуна із сусідньої компанії. Танцював Олег добре. Він тоді весь вечір упадав за мною. Напував біля шинквасу мартіні, обсипав компліментами. Мене то не розчулило. Натанцювалася, не нудьгувала, а тепер спасибі та бувай!

Однак наприкінці вечірки Олег знову ж таки надто наполегливо прагнув провести даму до дому, мовляв, пізно — третя година, хулігани, те-се. Цього я вже не стерпіла. Нацькувала нашого великого, як ведмідь, Сашка на залицяльника, а сама тихцем гайнула на таксі домів спатки.

Ні-ні, хлопці не побилися. Просто Сашко вміє геніально грати вар’ята і відволікати будь-кого, збивати з пантелику, відводити від цілі, замилювати очі. Начальник регулярно лає його за постійні спізнення, марно звертаючись до сплячої совісті, але Сашко — ас із розрулювання прикрих ситуацій із замовниками, тому досі приходить на роботу на годину пізніше, із добродушним пофігізмом непритомної зрання «сови» ігноруючи зауваження боса.