Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Як ти то витримуєш?

Улянка слухала розповідь Марилі та чула, як по шкірі у неї бігають мурашки… А Мариля вже спускалася з вишні, зів’яла і зблякла, навіть її розкішне сонячне волосся упало тьмяними віхтиками на плечі.

— Марилечко, ріднесенька моя! — обняла коліжанку. Тримала в обіймах, забувши про відерце з вишнями в руках. Воно опинилося за спиною пригніченої Марилі, знову перехилилося, і з нього сипалися поволеньки ягоди, так, як з очей Марилі сипалися сльози.

— Та як то так? Дружили ми скільки, і разом збиралися, он Віталька і з ремонтом нам допомагав, і меблі перетягував, і поличку таку гарну зробив. Та ж не безрукий, і талановитий, і мудрий… — ніяк не могла остаточно повірити почутому Улянка.

— От через те, що такий талановитий, напевно, і спився… Нереалізований… Не та йому держава, не такі люди, не така родина…

— Та як він таке може казати?

— Та може… — Мариля повитирала сльози, зітхнула, глянула Улянці у вічі блакитним болючим поглядом. — І може, і каже.

Від того погляду, від тих слів Улянка аж зніяковіла. Раптом розсердилася на весь білий світ. Чому так несправедливо? Чому її коліжанка має терпіти такий жах? Чому її діти мають плакати? Чому такий мудрий чоловік спився? Ну чому ж Марилька, така гарна жінка, така хороша людина, має так страждати?

Що робити? Як допомогти?

Та хоч би вишень тих дурних могла їй дати досить. Глянула на вишню, на зібраний врожай. В одній мисці на денці. Ну, може, трохи більше як на денці. Десь два чи три літри. І що та бідна Мариля накрутить дівчатам на зиму? І вишень, як на зло, мало. Всі найліпші — на самому вершечку. Не дістати — дуже високо і дуже тонкі гіллячки там.

Придумала! Сокиру! Драбину!

— Я той вершок зрубаю! Три гілляки! — оголосила і вихором помчала знову до підвалу. Примчала, полізла, як вгодована кішка, на драбину. Знову лихий азарт горів у її очах.

— Уляно, не треба. Чим тобі вишня завинила? — тривога засвітилася в очах Марильки, але її коліжанку не так просто спинити.

— А чого мають вишні пропасти? Хоч трохи більше ягід буде! Що, горобці мають пооб’їдати? Та вишня і так — зайда, сама сюди в город зайшла, проросла, як в сусідському городі зрубали. Корені аж сюди пустила. Всьо! Оці от гілки рубаю. Відійди!

Не так просто зрубати тонкі вишневі гілки, які вгинаються, пружинять, аж сама Улянка ледь не злетіла з драбини. Намучилася.

— Та перестань, не треба, — вже молила затяту подружку Мариля.

— Треба! Зрубаю — тоді перестану.

Вишень було дуже мало навіть після того, як пообривали усе зі зрубаних гілок.

На душі в Улянки було каламутно. Скалічені гілляки лежали великими відрубаними зеленими головами, листя, ще живе, тріпотіло. Улянка понуро взялася за дві гілляки і потягла їх на смітник. Мариля кинулася помагати, але Улянка сіпнулася нервово — не треба. Дві гілки відразу не вдалося потягнути — важко. То по одній повідтягувала, поки Мариля дозбирувала рештки ягід. Обоє мовчали. Такі от пригнічені й порозходилися.

А вишня стояла, збентежена і зніяковіла, як перелякана дівчинка, яку хулігани зловили на пустирі й… обголили налисо. І не могла зрозуміти — за що їй так дісталося?

А вночі Улянці приснилося — вишня витягла із землі тонку свою ногу і… пішла, перелізла через паркан трампарку, попросила у майстрів цигарку.

«Такого не може бути!» — думала уві сні Улянка, але сон продовжувався.

В засмальцьованих штанах, в картатому картузику на поголеній потилиці — враз перетворилася вишенька на волоцюгу з Привокзального ринку, потовченого життям і людьми, вільного і непристойного… п’яничку.

Морелька, Марилька, Мореля.

Гойдають Марильку качелі…

Пісня виколисувалася понад трамвайним парком на провислих дротах, голос якогось артиста із львівського ретро звучав патефонно-солодко, слова пісні котилися розсипаними вишнями по старих світлинах сіро-жовтого відтінку. Хтось на них наступив тяжким черевиком, чвиркнуло соком…

Морелька заплакала, здерла картузика з голови, піднесла догори руки-гілочки покалічені…

І тут нарешті пішов дощ. Рясно, густо, вибиваючи на шибі чеканку своїх послань… Сяйнула блискавка, постать морельки виросла над світом аж до неба, вище будинків — обчикрижена, наївна, приголомшена. Гримнув грім і… Улянка прокинулась. За вікном шуміла злива. Улянка встала, щоб закрити відчинене вікно. Глянула на свою вишеньку. Вона гойдала гіллям, тихо і без докору. Листя лопотіло під дощем, краплі злизували з нього і піт, і пил, і біль спекотних днів. Дощ-лікар прийшов до неї, не витримав такого страшного її горя, прийшов відшіптувати, відмолювати, гоїти її рани. Гладив тонке мокре тіло стовбура. Морелька дивилася на жінку зболено і лагідно, світилася німим питанням — чи не даремна моя жертва? Хіба допомогло комусь те, що ти мене покалічила? Та вже хай буде так, я ще виросту. От і дощ пішов. Мудрий і добрий дощ. От тільки, чи той чоловік виросте…