Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Тим часом Ольга з чоловіком сіли в автівку і виїхали з двору. Ледь устигнув заскочити за дерево, аби не помітили його, проїжджаючи повз. Не вистачало лише такої ганьби… Притиснувся лобом до мокрого стовбура й заплющив очі. Чому він тут? Що хоче тим домогтися? Нащо ходить сюди, вештається тут, витріщається на цей дім? Це вже давно НЕ його дім!!!

Мовби побачив себе збоку. І від того, що побачив, стало гидко… Навіщо йому це? Ностальгія? Спогади? Примарні надії? Геть. Геть звідсіля! І щоб ні ногою сюди відтепер! Досить!!!

То була мовби пігулка від хвороби під назвою Ольга . Перша пігулка. Ще невідомо, як має подіяти. Чи матиме належний ефект, чи, навпаки, погіршить стан? Вдарив щосили кулаком об стовбур, коло якого стояв, і поволі поплентався у напрямку зупинки. Та раптом зупинився. На думку спала шалена ідея. Направду божевільна. Але бажання втілити її було настільки потужним, що не міг стриматись, аби негайно не почати те робити.

Розвернувся й, роззираючись довкіл, пішов назад до будинку. Відчинив хвіртку й тихцем, мовби чужинець чи злодій, почав прокрадатись за дім. Зайшов у комірчину. Треба ж, вони так і не відремонтували замок. Хоча кому би здалася стара комірчина? Справжній злодій найперше рушив би в оселю…

Дістав сокирку, пилку й підійшов до морелі. Старенька, напівусохла — її так і не зрізали. Мабуть, новий господар не поспішав тут порядкувати й старе дерево не викликало в нього спротиву. Він би на його місці давно позбувся його. Та добре, що досі тут. Воно потрібне йому .

Обережно, аби не надто шуміти й привертати увагу сусідів, зрубав спершу нижні гілляки, відтак поволі спиляв стовбур. Нижню, грубу частину, яка його цікавила, десь зо півметра, може, трішки більше, обтесав від кори і відпиляв. Відніс інструменти в комірчину, знайшов мотузку й намотав її на шматок стовбура, який йому потрібен, так, щоби можна було нести. Це вже був матеріал. Робочий матеріал, з якого виготовить… Та годі гаяти час, слід ушиватися звідсіля, поки господарі не повернулись.

Узяв свій матеріал і так само тихцем, як сюди прокрався, тепер виходив звідси. Дійшов до зупинки й побачив, як промайнула автівка — вже знайома йому. Як вчасно він упорався! От буде їм несподіванка! Хоча навряд їх те засмутить — лише вдячні будуть, що нарешті хтось спиляв старий непотріб…

У місто повернувся пополудні. Дощ знову припустився накрапати. Йшов, тримаючи в руці шматок морелі, обмотаної мотузкою, ховаючи її під парасолею, й раптом збагнув дещо. Дивну річ, яку чомусь не зауважував раніше. Всі важливі події в їхньому з Ольгою житті супроводжувались дощем. Їхнє знайомство відбулось у дощовий день. Він поспішав, запізнювався на важливу зустріч, і ненароком зачепив парасолею її парасолю. Вона ще роздратувалась тоді, бо теж поспішала, але видалась йому такою емоційною й пристрасною. Вловив запах її волосся, що пахнуло дощем — та воно в неї й у сонячну днину віддавало дощем, — і закохався. Отам, просто посеред вулиці, під дощем. Перекинулись кількома несуттєвими фразами, він вибачався за свою незграбність. Та їхні погляди тоді більше розмовляли. Дуже красномовно. Палко. Пристрасно. Її очі блищали якимсь жагучим вогнем.

На перше побачення теж ішли під парасолями. Ще сміялись, зустрівшись, згадуючи своє химерне знайомство. Мабуть, ще ніхто так не знайомився: зачепивши свою майбутню дружину парасолею! У день весілля, який за прогнозом мав бути сонячним і безхмарним, раптом пішов дощ. Це було щось дуже, дуже незвичайне і дивне… Коли лишила його… теж несподівано пішов дощ. Невеличкий, але накрапав. Мовби небо плакало разом із ним… А її волосся? Що пахнуло дощем навіть у сонячний день?..

Згадував тепер усі ті дощові химерики й раптом до щему захотів сонця. Світла . Досить з нього дощів!

Дістався додому. Спершу хотів привести себе до ладу; пішов у душ, бо відчував, що волосся віддає дощем. Цей запах, який раніше обожнював, тепер, здається, викликав огиду. Хотілося позбутись його, змити з себе якнайшвидше, якнайретельніше. Мовби якийсь непотріб. Нечистоту. Бруд.

Тим часом пані Ангелія вже чекала його на кухні, приготувавши каву. Любила з ним покавувати, порозмовляти. Та довго не затримувався: не терпілось утілити свій задум. Божевільний задум. Подякував старенькій і хутенько прошмигнув у свою кімнату. Витягнув з-під ліжка валізу з інструментами. Уже й забув, коли ними користувався востаннє, за цими химерно-тягучими рефлексіями… Постелив робочу ряднину й заходився обтесувати деревину. Знявши верхній шар, зрадів: сухе! Дощ не торкнувся висохлої середини! Заповзято надавав шматку дерева потрібної йому форми. Хотів витесати її лице . Лице своєї хронічної невиліковної хвороби під назвою Ольга …