Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

На дзвінки Світлани вже й відповідати перестав. А якось сердешна прийшла до нього. Певно, хвилювалась, що з ним щось трапилось. Не впустив у дім… Саме влив у себе півпляшки коньяку й почувався препаскудно. Збирався вийти в сад, до їхньої морелі , аби пірнути в чергову прірву розпачу, а тут на порозі з’явилася Світлана — мовби янгол спустився з небес, щоби порятувати його з цієї клятої прірви. Знала, що він удома, чула його шкряботіння за вікном вітальні, звідки підглядав за нею крізь гардину. Однак проявив ганебну слабкодухість. Не відчинив їй дверей… На той момент навіть сумління його не ворухнулось. Свідомість саме замулилась черговим сплеском, потужним проявом симптому невиліковної хвороби під назвою Ольга . В такі моменти не обходило нічого, окрім неї . Знову жадав її усім єством. Усе інше — не мало абсолютно жодного значення. Жодного! Лише вона. Ольга …

А два місяці по тому, як утратив Ольгу, втратив і дім. Якось по обіді прийшли незнайомі люди й тицьнули під ніс папери, в яких було вказано, що дім — його дім — належить іншій людині. І новий власник воліє негайно заселитися у свій дім. Тому вимітайся, чоловіче, звідси чимскоріше. Займаєш-бо чужу територію. Вказали йому на двері й виглядали, м’яко кажучи, не надто дружелюбно. Тоді саме перебував у черговому коньячному затьмаренні, що вже, здавалось, було природним станом. Тому нічого не міг вдіяти. Не був здатним на те. Та раптом відчув байдужість. В одну мить стало однаково.

Крізь алкогольне марево продерлось усвідомлення: то справа її рук. Ну, звісно ж! Ольга не могла так просто відмовитись від цього дому. Любила його так само, як і він. Тому не пручався. Зібрав манатки — їх у нього було небагато — й подався геть. До Світлани йти не міг, хоч така думка проскочила на мить у його захмелілому мозку. Однак швидко відкинув — після того, як не відчинив їй двері свого дому, йти у її дім було би, щонайменше, непристойно.

Винайняв кімнатку в однієї старенької інтелігентної пані, на замовлення якої свого часу виготовив чимало добротних речей. Дуже тоді задоволена була ними пані Ангелія, та й ним. Казала: раптом що — звертайся, добрий чоловіче, завжди радо допоможу, чим зможу, а в житті — як на довгій ниві… Які ж пророчі виявилися слова… За кімнату розплатився на кілька місяців уперед: поки мав кошти, вирішив, що так буде ліпше. Самого ж розривало від бажання утекти світ за очі, на край світу. Але де той край світу ? Хто би сказав… Пішов би туди. А так…

Натомість блукав містом. Своїм рідним містом, у якому донедавна бував нечасто, однак тепер, поселившись у самому його серці, мав таку можливість. Любив старе місто , його особливу ауру, атмосферу. Блукав місцями, якими гуляли удвох з Ольгою на самому початку їхніх стосунків, коли ще все було гарно… Тими вуличками бродив тепер сам. Продовжуючи розтинати єство, кромсати душу непотрібними, але такими жаданими спогадами. Розумом тямив, що негідно чоловікові так поводитися. Треба ж бо бути міцним, мов кремній, нездоланним… яким там іще належить бути чоловікові ?.. Як же добре, що відчуттів не видно зовні! Відчуттів, які би продемонстрували світові його слабкість. Добре, що лишаються всередині. Можна відчувати що завгодно: страждати, картатись, гинути, божеволіти, — на позір лишаючись сильним і нездоланним. Ніхто, ніхто не дізнається, не здогадається, що насправді в його душі…

Весна тим часом відвирувала, відцвіла, змінившись спекотним літом. Подумав про їхню морелю . Останні два роки, відколи з Ольгою жили геть паскудно, вона почала всихати. Вже не плодоносила. А колись саме в цю пору дарувала плоди: розкішні, соковиті. Щороку робив з неї добру наливку — вишнівочку. Терпкувато-солодку з ледь відчутною кислинкою. Неймовірно ароматну, густувату, з насиченим темно-бордовим кольором. Такий собі шматочок літа, що холодними зимовими вечорами грів душу й тіло спогадами…

Літо видалось дощовим. Спека час від часу змінювалась на кількаденну дощову прохолоду. Того дня теж падав дощ; сонця не було видно за брудними клаптями хмар. Уже звично блукаючи вуличками, раптом помітив Світлану. Йшла поволі, ховаючись під парасолею. Задумлива. Сумна. Дивно, але смуток її прикрашав. Була зворушливо красивою. Її світло за смутком не зникало. Продовжувала випромінювати його, як і тепло. Стояв мов укопаний на іншому боці вулиці й незмигно дивився на неї. Несподівано відчув, як у грудях розлилось тепло, мовби її світло долинуло до нього й зігріло.