Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Сни про дім чергувалися між собою. Моторошний, сірий і невиразний змінювався просвітленим, яскравим та красивим. І цей контраст, це шарпання з жаских відчуттів у прекрасні потрясали найбільше. Після обох в душі наростала тривога. Від усвідомлення, що дім давно втратив. Та й чи панували в ньому затишок, замирення і любов, чи був направду його домом — теж питання. Однаково все вже в минулому… Ту сторінку життя нарешті перегорнув. Лишились тільки сни, що нещадно вдирались у свідомість, чи то пак продиралися з підсвідомості й зачіпали загоєні в душі рани.

Коли дім відібрали, іноді до нього приходив. Аби просто побути поряд. Переконувався, що там нікого немає, прокрадався тихцем у двір, мовби якийсь чужинець. Обходив кілька разів, притуляючись до стін і вдихаючи запах. Підіймався східцями до вхідних дверей, простягав руку до дверної ручки, торкався її. Проте відчинити двері й увійти в дім не міг. Це вже вважалось би злочином. Хоча й так був злочинцем, проникаючи на чужу територію… Відтак ішов у невеличкий сад на задньому дворі, сідав коло морелі, спирався об її напівусохлий стовбур, заплющував очі й просто був там . Сльози скочувались лицем, а в грудях розривалось від безпорадності.

Поволі вставав, обіймав пошерхлий стовбур і бачив на ньому сльози. Сльози морелі . Це було так дивно: як може старе напівусохле дерево плакати? Може, то очі застилаються слізьми й так ввижається? Але торкався стовбура і таки відчував на пальцях вологу. Сльози морелі були прозорими, бурштинового відтінку. Мовби теж плакала, разом із ним. За своїм минулим, коли була юною й тішила красою весняного квітіння, дарувала розкішні темно-бордові, майже чорні соковиті плоди влітку чи ж пестила око золотим вбранням восени. Однаково була улюбленицею господарів, у будь-яку пору року. Її любили . Тішились так само, як і дому. Бо з’явились одночасно: коли залили фундамент, того ж дня посадили її — маленьку і тендітну. Побоювались, аби прийнялась, вистояла на вітрах заміського пустирища. Тоді та місцина на околиці Львова ще такою була — порожньою і незатишною, обвіяною вітрами. Вже потім, за кілька літ відбудували вулиці, що чимдалі розросталися затишними обійстями з розкішними садками, в оточенні живоплотів…

Бачив те, що було колись . Був тоді молодий, усе ще було попереду. О, прекрасний час, прекрасні миті! Саме поселилися з дружиною в цей дім. Чудовий дім — втілення їхніх мрій! А як зводили його? З якою насолодою облаштовували? Як починали нове життя… Омріяне. Вистраждане. Таке жадане.

Важко було в ті складні часи, але водночас — добре! Тішився новому життю, власному дому. Був щасливий. Разом з нею .

Щораз заплющував очі й пригадував усе від самого початку. Коли підхопив її на руки й, переступивши поріг, заніс у їхній дім. Вона обійняла його шию руками, закинула голову й дзвінко розсміялася. Він теж усміхався з радощів. Їхній сміх ущент заповнив нову оселю.

Сміх… Сльози… Зі сміху й радості почалося життя в цьому домі. Слізьми й розпачем закінчилось. Така вузька й тонка межа між абсолютно різними емоціями… Коли перетнув її? Й не зогледівся…

Любив її сміх. Любив її … Любив так сильно, наскільки лише здатний любити чоловік жінку. Ба навіть більше. Боготворив. Готовий був цілувати землю, по якій ходила вона . Божеволів, коли не була поруч. Ще від найпершої зустрічі жадав її усім своїм єством.

Ольга була шалено вродлива. І та врода була якоюсь… мовби фатальною. Очей від неї не міг відвести не лише він, а й усі чоловіки, котрі траплялись на їхньому шляху. Часом те доводило його до сказу, проте втішала, мовляв, окрім нього їй ніхто не потрібен. Випромінювала неймовірно-відверту пристрасть, сексуальність, яскравість. Тим, мабуть, і притягувала. Вабила. Полонила.

Згадував їхні перші побачення. Навіть не так… Диво отих найперших митей перед самими зустрічами. Коли все-все ще попереду. Коли йдеш, мчиш окрилений їй назустріч і вже бачиш її … Здалеку любуєшся вродою, волоссям, що розвівається за вітром, легкою ходою, порухами рук, промовистим поглядом… А оті кроки назустріч одне одному! Крок, ще крок і ще… Ось уже майже-майже поруч… Ще не поруч, але вже ось-ось… Ще зовсім трішки… За крок до зустрічі. За мить до зустрічі . За мить до близькості. За мить до неї … А відтак — перші доторки, обійми, цілунки. Її волосся чомусь завжди пахнуло дощем. Навіть у сонячну днину. І це було так незбагненно, так дивовижно! Обіймав, занурювався в нього лицем, вдихав п’янкий солодкий аромат і провалювався кудись у інший вимір. У якийсь незримий таємничий світ. Блукав у ньому. Впивався відчуттями. Смакував. Насолоджувався. Мріяв, аби увесь світ довкола щезнув. Лише вони двоє лишились…