Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Граційно заходила з маленькою срібною тацею і вручала її йому. Вправними рухами застеляла столик мереживною скатертиною. Брала з полиці громіздкий старезний — теж срібний — підсвічник зі свічкою. Ставила по центру столика й запалювала. Затим брала з його рук тацю і старанно розставляла кавник, цукорницю, глиняні філіжанки й мініатюрні срібні ложечки — усе бабусин спадок. Клала серветки, вмикала музику й сідала навпроти нього. Розливала з кавника запашний напій, насипала цукор. І починалось неспішне і приємне кавування. Смакували гіркувато-солодким тягучим напоєм (як їй вдавалось так його приготувати, не розповідала: рецепт — теж бабусин спадок, тож тримала в секреті) і розмовляли. Сяйво запаленої свічки мовби зливалося з її сяйвом; мимоволі очищувало, стираючи зі свідомості — принаймні на той момент — усі непотрібні хвилювання, тривогу. А з прочиненої кватирки неодмінно долинав шум міста, котрий був основною музикою тут, у самому його серці.

В її оселі завжди панував затишок; приємно пахнуло свіжою випічкою і доброю кавою. Любила почастувати його чимсь смачненьким, оточити турботою. Обіймати. Дарувала усмішки і гарний настрій…

Поряд зі Світланою тішився. Подобалося просто бути поруч. Милуватись нею. Ніжитись у променях її світла. Вона не мала тієї крикливої, шаленої вроди, як Ольга. Але була чарівною, милою. До того ж, полонила своїм ставленням. Щирим і відвертим. Незмірно відданим. Терплячим. Закохалась у нього відразу ж. Її обійми зігрівали. Цілунки захоплювали. Миті, що були поміж ними, були особливими. Невимовно гарними!

Не міг і не хотів порівнювати її з Ольгою, проте мимоволі те робив. Ці дві жінки були різними. Ставлення до нього обох кардинально відрізнялось. Ольга — брала. Світлана — віддавала. Розумом тямив: те, що відчуває до нього Світлана, направду щире і непідробне. Поміж ними може бути щось дуже гарне і світле, однак…

Однак образ Ольги весь час бовванів поруч. Не дозволяв віддатись новим почуттям, поринути у них з головою. Ніяк не міг видерти її зі своєї душі, серця, викорінити з мозку. Здавалось, полонила на все життя… Продовжувала навідуватись у сни. У них кохались — ніжно і пристрасно водночас… Прокидався посеред ночі, мліючи від жаги, воліючи її усім своїм єством. Одержимість нею не минала… Мордувався. Відчував, що просто хворий. Хворий Ольгою . І хвороба та невиліковна. А ліки, які могли би зцілити, — нові почуття — просто не міг приймати. Ліки бо зцілюють лише тоді, коли хворий вірить в одужання. Він же не вірив. Чи не хотів вірити? Чи ж не хотів одужувати? А може, боявся? Нового, незвіданого, змін… Чи самого себе. Чи ж імовірного розчарування, нового болю. Хтозна! Сам того не тямив достеменно. Зрештою, відданість, одержимість єдиною в світі жінкою понад двадцять років не минають швидко і легко. Вона вросла у нього надто глибоко, надто міцно; її коріння розповзлося у його єстві, вщент заполонивши, не лишаючи жодного вільного закапелка для можливого заповнення іншою жінкою…

Відтак знову замикався в собі й продовжував жити примарними надіями, примарними почуттями і сподіваннями. Хоча в глибині душі відчував, — ні, точно знав! — що надії і сподівання, та й, зрештою, почуття до Ольги, власне, як і її до нього, — таки примарні. Ніколи не були справжніми. Однак нічого не міг із собою вдіяти.

Бог свідок: пробував забутися, подолати розпач, відродити здатність любити… знову… відшукати в своєму серці бодай якийсь малесенький закуточок, де могло би поселитись нове почуття — направду світле й радісне, щире, справжнє і… не міг. Щось мовби перемикалось у його мозку в момент наближення до цього світлого і справжнього. Перемикалось так, що відчував наче якесь клацання всередині себе. Воно було болісним і не дозволяло віддатись, бодай спробувати відчути те, таке жадане і миле серцю почуття… Душа його волала й потопала у розпачі. Боліла. Гинула. Розумів, що міг бути щасливим. Направду щасливим поруч зі Світланою. Але просто не міг собі того дозволити. Намагався уникати її. Тікав, мовби якийсь злодій… Не тямив чому. Чому його єство, волаючи й понад усе прагнучи щастя, відмовлялось від цього? Чому не приймало ліків — таких потрібних, таких жаданих? Не вірило в зцілення? То був якийсь шалено-незбагненний парадокс. Однак, так уже було…

Щоразу діставав із шафки чергову пляшку коньяку й заливав свій розпач, продовжуючи культивувати хворобливий стан одержимості. Безпросвітності. Безвиході.