Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Звісно, він і раніше любив слухати музику міста , будучи тут, у самому його серці, але якось неуважно, розгублено… Нині ж відчуття були настільки концентрованими, загостреними, що навіть трішки лякався. Від усвідомлення того, що він — сорокачотирирічний чоловік! — лише тепер почав направду бачити, чути, відчувати. Де був дотепер? Раптом збагнув, що дотепер і не жив — існував! Лише короткі миті, коли вдихав на повні груди життя, — було, було таке… дивом вдавалось вихоплювати з життєвого потоку щось дійсно справжнє… і відчував же, відчував, але відмахувався від того, не сприймав, боявся… — лиш вони мали сенс! Бо були справжніми . Тоді направду був собою, вільно дихав, відчував, що саме це і є життя .

Як міг допустити таку марноту, існувати в такій омані? Як міг бути настільки незрячим, глухим? Не бачити істинного, не чути реального, не розпізнавати справжнього, не відчувати найважливішого?! Як?!!

Добре, що прозрів. Став чути. Відчувати. Жити !

Щось підказувало йому — якесь шосте чуття, — що до цього прозріння причетне те, що тепер коїлося з ним у кімнаті. Невже його порятувала мореля? Її погляд, що сягнув, доторкнувся єства… либонь, зачепив у ньому щось, зворушив… оту справжність, котра була притлумлена… Ким? Та ним самим! І сльози. Сльози морелі … Може, вони зцілили? Очистили? Недарма ж кажуть, що сльози очищають душу… Погляд — зворушив, сльози — очистили. Так…

А може, те, що там відбувалось, — просто якась химерна фантазія, ілюзія? Так, він витесав лице жінки — хтозна, чи то лице Ольги, чи може, Світлани, чи взагалі якоїсь незнайомої йому жінки, не в тому суть… Може, мореля втілилась сама у себе, набравши жіночої подоби? А вже те, що було по тому, просто примарилось? Бо перевтомився, а може, взагалі приліг і задрімав? Хтозна. І ніхто йому того не скаже, не пояснить. Бо свідків тому дійству не було.

Власне, то все — неважливі деталі. Головне те, що таки прозрів! Зцілився! Відчув неймовірну полегкість! Зболіле єство звільняється від непотрібного і болісного вантажу минулого. Відпускає його. Фізично те відчуває. Оте звільнення … Як прибувають сили. Сміливість. Прагнення… Яке то гарне відчуття — прагнення! Жага до життя . Наповненість. Готовність до руху вперед. Власне, рух. Дія!

Тим часом звернув за ріг, і раптом на лице впали сонячні промені. Від несподіванки аж спинився на мить, примружився; відтак упевнено рушив далі. То були останні на сьогодні промені призахідного сонця. М’які, лагідні, теплі. Приємно пестили лице, усе тіло. Виразно відчув, як у грудях потепліло. Знайомим теплом, щемливим, серцю милим… Тепло те солодко розтікалось усім тілом, ніжними хвильками рухаючись зверху донизу й знову — знизу вверх. Усміхнувся, пригадавши дещо. Дещо важливе … Несказане. Невиражене. Невіддане.

Ураз виявив, що ноги принесли його до Площі Ринок. Самі, мимоволі… Знов зупинився. Дослухався до музики міста. Його міста. Відчув потужну свіжу хвилю внутрішньої енергії, неймовірний приплив сил. Водночас — полегкість. Замирення. Спокій. Єство упевнено продовжувало зцілюватися .

Розправив плечі. Набрав повні груди повітря. Солодкого повітря. Знову вдоволено всміхнувся.

Негайно, просто зараз почне діяти! Рухатись уперед. Скаже все, що так давно хотів! Віддасть нарешті те, що накопичилось у ньому за… всі ці роки…

Годі зволікати. Треба починати жити .

Просто — ЖИТИ !

Як довго нема дощу… То так дивно для Львова, дощ тут — одна з місцевих особливостей. Дощі-батяри і дощики-мигички, дощенятка-забавляники та бешкетники-дощиська, благодатні диво-зливи і навіть страшні смерчі — всі вони обрали собі Львів для замешкання. Тут вони і походжають, і стрибають, і тарабанять, та ще й вихльостують. Усі місцини Львова їм до вподоби: і вузькі вулички старовинного Ринку, і просторі проспекти нових забудов, і таємні стежки Личаківського цвинтаря, і крутосхили гори Лева, і затишні ліси Кайзервальду, і цілющі пагорби парку Знесіння. Львівські дощі — то такі невтомні шукачі пригод, то такі допитливі дослідники, то такі мудрі екскурсоводи! Підіть колись за ними услід! Послухайте їх! Голосно і радісно розказують втомленій бруківці підслухані у небі думки, а ще — переповідають побачені на землі історії. Виспівують у ринвах про неймовірне кохання, захлинаються від обурення, оповідаючи про зраду та підлість. Тихо погладжують мури старих соборів, завмираючи від захоплення, — бо в цих стінах живе високий дух. А від дотику до храмових стін мелодії дощових пісень стають величними і повільними, наче звуки церковного органа…