Ника Никалео - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Улянка того вечора прийшла до мами у друкарню і чекала, поки вона закінчить роботу, щоб разом іти додому. Трохи нудилася, то й вирішила зробити щось добре, допомогти мамі. Он, можна дати лад вентилям, які стирчать на залізному лобі друкарського верстата. Чого вони в різні боки дивляться? А отак їх, як у школі на параді, рівненько, гарненько, стру-у-у-нко! Покрутила, порівняла — та й радесенька — допомогла! А мама стала до роботи — і аж оторопіла: фарба ллється, кольори позмішувалися, брак страшний у друкованих аркушах. Ой людоньки, що за біда? А хто ж то машину мені розрегулював? Ось тоді Улянка тихенько висунулася із-за машини і зізналася: «Та то я хотіла помогти…»

Добре, що не дуже тоді її лаяли…

Телефонний дзвінок вирвав зі спогадів.

— Привіт, Улясю, що поробляєш? — телефонувала Мариля, найліпша Улянина коліжанка. Сказати на неї подружка — то нічого не сказати. Мариля — то справжня рідна душа, яка іноді швидше і зрозуміє, і підтримає, аніж уся дорога родина.

— У підвалі сховалася, бо вмираю вже від тої го`рячі!

— О, це ти оригінально придумала! А я у свій підвал не ходжу. У нас там щури. Я їх боюсь. А ще там бувають бомжі. І їх я боюсь. Чоловіка до підвалу посилаю, він сміливий, — реготнула Марилька. Такий має характер — з усього могла пожартувати, а почуття гумору просто випорскувало із неї світлими бульбашками сміху.

— І він не боїться? — усміхнулася Улянка, перекладаючи банки з помідорами на ближню полицю.

— Так собі гадаю, що такий подвиг, як похід у підвал, йому під силу, га? — хмикнула Марилька. Та враз перемінила тон. — Але нині, знаєш, яке чудо сталося? Наші тато погодилися їхати на дачу, на город! От тільки не знаю, чи щось із того буде. Тепер його хоч би днів за два у хаті вздріти…

— О, а то чому такі печальні прогнози? — Улька телефон уже тримала плечем, притиснула і така скручена далі продовжувала порядкувати із склотарою.

— Та бач, просила свого благовірного прокопати шматочок землі у куті, хочу ще одну грядочку зробити. Пообіцяли мені розсаду суниці безвусої дати, а вона дає два врожаї. Ну от, допросилася. Він нині рано взяв собі фляшку… і кума. Думаю, що багато вони там напрацюють… як вже їм ся вдасть! Головне, щоб до понеділка додому втрафив з тої дачі! Ой, такий він «орел» тепер! Літає високо, земні справи його не вельми цікавлять, навіть якщо то стосується його ж дітей… Вип’є — і всьо, зразу розмови філософські, теми глобальні. Яка там бульба чи цибулька, яка там морква? «Що ти, жінко, розумієш?» Чуєш, що каже мені? Зі мною, виявляється, нема про що говорити… Тішуся, що хоч сам зголосився поїхати, але трохи таки боюся. А як здуру усьо перекопає? — Марилька розсміялася, але тому сміхові було сумно.

— Що, таки п’є? — Уляні аж нутро стиснулося від того, яким болем напинався голос Марильки.

— Угу. — Мариля трохи помовчала, зітхнула. — Я вже і вмовляла, і просила — він же мудрий чоловік, він же науковець… доводила, пояснювала… Та… Як втратив викладацьку роботу — так і пішло-поїхало. Нереалізований… Як то чоловікові важливо мати своє визнання! Тепер он у будівельній фірмі трохи працює, проекти вентиляції розробляє. Але ж то не його, сама розумієш. А-а-а… Та добре, не будемо стільки про нього! Слухай, а ти що збираєшся зараз крутити?

— Та я так просто в підвал полізла, он слоїки перебираю, дивлюся, які в мене є, а яких треба докупити.

— А я би якихось вишень уже закрутила. Взимку дівчата мої захочуть смачненького-солоденького. І татко наші теж солоденьке любить. Тре’ на базар іти, а мені аж зле стає, як подумаю, яка там спекота… Та й що я зараз знайду? Пізно вже, то треба було раненько підніматися!

— Слухай, та ж у мене під вікном вишня росте. Мореля!

— Ой, справді! А я й забула. Та ми ж позаминулого року в тебе відро вишень з неї назбирали! Пам’ятаєш?

— Та певно, що пам’ятаю! О, то було видовище! Сусіди мої тоді всі у вікнах висіли, самі, як вишеньки. Думаю — заздрили, бо вишню у себе в городі спиляли, а вона корінь на мою грядку пустила та й така гарна виросла. В них — нема, а ми он скільки назбирали. Хто б міг подумати — у Львові, під вікнами будинку, аякже! — Улянка аж заусміхалася, як згадала сердиту мармизу сусідки із будинку навпроти.

— Добре, що коло вас трамвайний парк поруч, і сквер, і таки вулиця тиха, не загазована. Такі вишні не страшно їсти. А Віталька мій тоді ще допомагав, на верхотуру лазив по драбині, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, пам’ятаю! Так чого стільки балакати і згадувати, ти приходь, якщо хочеш! Бери відро — і до мене!