Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Впіймалась, мавко?

Дівчина здригнулась, наче від удару, й спробувала видертись з обіймів, але хлопець був сильнішим. Довга біла спідниця замітала порох й поморщене, вигоріле від спеки листя. Молочно-білі п’яти почали горіти. Погляд з переможного перетворився на жалібний та врешті — нажаханий. Бліді вуста, що розгубили весь свій вишневий принадний колір, розтулилися — от-от попросять про перепочинок. Крик стиснувся у горлі в пекучий клубок. Юстина жадібно ковтала повітря, але його було замало: замало, щоб дихати, замало, щоб жити.

Він був глухий до її слів, ні крику, ні плачу, а якщо й почув би — не став слухати. Не заплющити очей, не відвести погляду, не розімкнути рук, не втекти, не сховатись від нього. А він нахиляється ближче й обпікає своїм подихом.

— Я ваш рід давно вистежую. Думали, заховались в місті? Доньки кам’яних верб! — швидко шепотів Левко. — Я таких, як ти, добре знаю. Думала, зі мною буде, як з усіма? Скільки вже душ згубила, га, мавко?

— Я ніколи… Я не… — Юстина силувалась щось сказати, пояснити, але швидкий танець перехоплював подих, змушуючи ковтати слова.

— Брешеш, ой брешеш! Всі ви брешете, коли чуєте, що кінець близько! — вигукнув злісно хлопець.

Пасма його світлого волосся перепліталися з її русявими хвилями, наче біле полум’я випалювало собі шлях в осінньому лісі. Її руки тремтіли, зараз вислизнуть, але його обійми були надто міцними.

Горда красуня виглядала так беззахисно й водночас так привабливо, що Левко не втримався — торкнувся розпеченими губами ніжної щоки. Юстина відсахнулась. Ще коло, ще коло, ще крок! Швидше! Швидше! Ще, ще і ще!

— Мого батька одна з твоїх сестер згубила. А за ним і матір згоріла, як та свічечка. Я поклявся, чуєш, поклявся, знищити ваш рід, всіх, до одної, чуєш? — Він трусонув дівчиною, і вона, наче лялька, обм’якла в його руках. — Що кажеш? Що? — схилився до її вуст, щоб розчути останні слова.

— Пробач…

Очі русявки наливалися смарагдовими сльозами. Хлопець злизнув випадкову крапельку. Солодка, наче травневий мед.

— Бреше, точно бреше, — підказував внутрішній голос.

Левко стиснув губи у вузьку нитку: в грудях пекло. Це що таке? Йому було шкода? Шкода цю мавку? Цю вбивцю? Хлопець розгублено стиснув скроні. Вона ж брехала, точно брехала! Та навіть, якщо ні — вже надто пізно.

Юстина йому сподобалась, дуже навіть сподобалась ще у першу зустріч. Він навіть на мить подумав, що закохався. Лише потім зрозумів, чому його так тягнуло до зеленоокої спокусниці. Не любов це, а чари. Чари мавки. Вбивці! Цього було досить. Левко стиснув пальці в кулаки. Візьми себе в руки, хлопче, чи ти вже не маєш влади над власним серцем?

— Витанцювала душу, дівко? — Старенька бабця тицьнула вузлуватим пальцем в дівчину в білій довгій сукні, що підстреленою птахою впала просто на запилений тротуар.

Молодик розвів руками. Стара осудливо похитала головою, але, помітивши дивну рогату тінь, що чорною марою вигиналась з-під ніг білявого хлопця, налякано перехрестилась, тричі сплюнула собі через ліве плече й швидко почовгала в інший бік.

Левко скинув із себе вишиванку, одягнуту навиворіт, вивернув та одягнув уже правильно. Закинув наплічник на спину, в якому жалібно дзенькнула пляшка з настоянкою, й поглянув на місце, де лежала русявка. Бруківка жадібно обіймала кам’яними руками молочне тіло, намагаючись всотати його в свої глибини. Біля дівчини лежав зубастий дерев’яний гребінь, вишкіреною вовчою пащею поблискуючи на сірому камінні. Візьми себе в руки, хлопче! Левко не втримався та ще раз торкнувся звабних вишневих вуст.

На сусідній вулиці в руках напівоголених худорлявих хлопців, з ніг до голови вимащених жирною олією, спалахнуло живе полум’я, і воно відбилося в блакитних очах пристрасним жертовним вогнем.

— Знала б вона, наскільки права. — Чугайстер підняв гребінь, здмухнув з нього сірий пил і закинув у наплічник. І, наче це було потрібним сигналом, линула злива. Сіро-чорне розгніване небо ревіло й переливалось через край бурхливими хвилями, намагаючись затопити місто. Хлопець змахнув з очей мокрі пасма, підвівся та озирнувся навсібіч. Містяни ховались під дашками будинків, забігали в під’їзди, відкривали кольорові парасольки. Над бруківкою під акомпанемент дощу линула журлива пісня неба, що оплакувало доньку кам’яних верб.

Юстина прокинулась вдома. Схопилась на ліжку й довго не могла віддихатись. Це був сон? Це просто наснилось? Нічого ж не було, правда? Правда? Погляд ковзнув нижче, вихоплюючи аркуш паперу, затиснутий в руці. Дівчина піднесла його ближче. Пальці тремтіли, але запалені очі бачили добре. Чітким почерком там було написано: