Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Він дивився на втікачку знизу-догори: Юстина наче бігла в небі, дбайливо вичищеному пишноквітим літом, без жодної пилинки — з тих, що залишають неквапливі хмари, в полоні жасминової ночі зачіпляючись за гострі промені холодно-байдужих зір.

— Чекай! Зажди! — Левко ковтнув розпеченого сухого повітря й зірвався на кашель. — Стій! — вигукнув грізно.

Юстина повернула на Староєврейську та побігла вгору — повз «Дім легенд». На дивну пару озиралися вечірні містяни. Дідусі у крислатих капелюхах, спираючись на палиці, дивились лагідно, згадуючи бистрокрилу молодість. Закохані парочки, що тулилися одне до одного, ділячись теплом, — радісно-розуміюче. Самотні жіночки — з осудом й легкою ноткою жалю — хто б за ними так побігав. Юнки оглядали широкі плечі й, заздрячи, млосно зітхали. Якийсь молодик лунко свиснув у спину й вигукнув підбадьорливу непристойність.

Юстина знову обернулась. Довгі розпущені кучері — як тільки не заплутуються — війнули за рогом Арсеналу. Левко майже без сил доплівся туди, ледь пересуваючи ноги, на яких важкими гирями трималася лінива втома, й переможно посміхнувся. Вона тут. Не втекла.

Русявка стояла навшпиньки біля великої бочки перед струнким деревом, трималась за стовбур та була готова в будь-яку мить зірватися на біг. На личку — ні краплі втоми, лише грайлива усмішка.

— Знайшов, — прошепотів Левко.

— Приніс, що я просила? — Перли білих зубів виблискували у світлі ліхтарів, перетворюючи ніжну діву на лісову хижачку.

— Звісно. — Левко дістав з наплічника куплений в бабусі з Вернісажу великий зубастий дерев’яний гребінь, схожий на видерту вовчу пащу.

Юстина задоволено підібгала під себе ноги й зручно вмостилася просто на тротуарі, наче на м’яких подушках. Юнаку довелось впасти перед нею на коліна. Дівчина повернулася до нього вигнутою спиною й звабливо повела плечима. Ледь чутно зітхнула, коли він обережно торкнувся гребенем її волосся. Хвиля бажання пробігла її тілом й пронизала долоню юнака тисячами дрібнесеньких голочок. Левко здригнувся, а Юстина задоволено зайшлася густим оксамитовим сміхом. Таким, як гарячий, обпікаючий вуста шоколад, розплавлений у залізній мисці над синім вогнем, та попри все солодкий настільки, що ти продовжуєш пити ще і ще.

Дівчина облизала губи: вони палали, наче натерті пекучим перцем. Левко був надто близько, щоб загасити це полум’я своєю прохолодою. У повітрі шелестіли кістляві крила кажанів — що несподівано-нахабно чіплялися за довге світле волосся, а від крику своєї випадкової жертви лякалися самі й заплутувались в ньому ще більше. Але Юстина їх аніскілечки не боялася, і вони не підлітали надто близько. Відчували її.

— Потанцюй зі мною? — Хлопець відклав гребінь й рвучко розвернув русявку за плечі до себе.

У зелених очиськах подив змінився на живий азарт. Губи склалися в розпуклу квітку ніжної троянди, посміхнулися й пелюстками злетіли вгору, торкаючись високого чола й гарячих пересохлих (чому вона думала, що вони холодні?) вуст. Чи то від спраги, чи від спеки. А ще — солодких, терпких, ніжних та владних водночас. Чому все тіло тремтить? Чому так тісно в грудях? Торкнутись ще і ще!

Нічні солов’ї міста вже збиралися в гурти й налаштовували гітари, що дістались їм ще від діда-батька. Їхні подруги знімали капелюхи та, пританцьовуючи на одній нозі, наче пустотливі літавиці, збирали коло вдячних слухачів й уважно слухали жаданий дзвін монет, що опускалися в чорну матерію. Хоча, шелест купюр уже давно став їм приємнішим. Але у дзвоні залишалася та прадавня магія, яка змушувала їх пританцьовувати на одній нозі та просити випадкових слухачів вкинути у капелюха копійчаний дріб’язок для бродячих музик. Були перекотиполем й усюди потрібними. Музика міських солов’їв м’яко впліталася в ніч, вивертаючи навиворіт думки перехожих, змушуючи їх опускати руку в кишеню та шукати ці монети, щоб подякувати за пісню.

— Потанцюю!

Страху більше не було. Не було нічого. Була лиш магія ночі та двоє під її чорними крилами. Юстина вклала свою тендітну долоньку, пронизану химерним візерунком світло-блакитних вен, наче вічно-безмовне полуденне небо текло в її крові, в його засмаглу руку й повільно піднялася. Левко окинув звабливий стан й пишні груди, що напинали тонку напівпрозору тканину, й миттєво спітнів.

— З каменю трава, з каменю верба… — Слова самі просилися у вуста, залишаючи терпкий післясмак.

Левко закружляв Юстину в повільному танку. Насолоджувався щирим задоволенням з домішкою легкої хіті. З кожним кроком поступово пришвидшував темп.