Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Зате голодним аптекарям згодиться, — знизала плечима Дзвінка.

— Тобі все згодиться, голодуюча наша!

— А ти, Юстинко, чого мовчиш?

— Я смальцю не їм.

— Ти не знаєш, що втрачаєш, — протягнула Світланка. — А що там Левко?

— Який ще Левко?

— Ну, вчорашній білявчик… Солоденький такий!

— Звідки мені знати? — відмахнулась Юстина.

— Ну-ну, — весело захихотіла коліжанка.

Русявка вимушено посміхнулась та вийшла до ляди. Від запаху шкварок нудило так, що сльози підступали до очей. Дівчина прочинила всі вікна, і дихати стало трохи вільніше.

Левко, кажеш? Теж мені! Юстя зайнялася прибиранням, щоб не думати про вчорашнього нахабу. Коли остання поличка була перемита втретє, робочий день добіг кінця, а внутрішня злість нікуди не поділась. Білявчик так і не з’явився. Розсердившись на себе ще більше за надумані гризоти, вона сухо попрощалась з дівчатами, перерахувала касу та вийшла з аптеки.

Небо знову супило брови, хлюпаючи на містян прохолодною мжичкою. Ключ вислизнув з рук, наче знущаючись. Юстина присіла навпочіпки, потягнулась за ключем і зіштовхнулась з чужими гарячими пальцями.

— Ти що тут робиш?

— О, ми все-таки на ти, — посміхнувся білявий молодик, підіймаючи ключ. — Я ж казав, що прийду. Ось, я тут.

— Раніше треба було приходити, — обрубала дівчина. — Аптеку зачинено!

— Це ти так кажеш мені, що хочеш побачитись ще раз?

— Ще чого! Приходити треба вчасно. Хто не встиг — його проблеми!

— Який же в тебе язичок гострий! Тобі про це не казали?

Юстина захлинулась словами, зміряла хлопця нищівним поглядом та зачинила аптеку. Нема чого на нього свої нерви витрачати. Теж мені, знайшовся!

Дівчина високо підняла голову та обійшла Левка.

— Я прийду завтра. Ти ж чекатимеш?

— Ще чого! — гмикнула й пришвидшила крок. — Прощавай!

— До побачення, — гукнув юнак, змушуючи її спалахнути ще більше.

Та що він собі думає? Стрункі підбори гостро вистукували по бруківці, не згірше за колючі краплі дощу, а Юстина уявляла, як топчеться по ногах цього нахаби.

— Ось тобі, і ось, — стукнула камінець. Але цього разу бруківка виявилась міцнішою. Дівчина хитнулась та полетіла на дорогу. Удар припав на коліна, панчохи були подерті: від коліна й вище під спідницю ковзнули тонесенькі прозорі доріжки. Дощ стишився, навіть не набравши обертів, — наче просто дражнився.

— Дівчино, вам допомогти? — Над нею нахилився чоловік у сірому капелюсі. Йому було не більше сорока. Карі очі дивились приязно, красиво підстрижена борідка не додавала зайвих років.

Юстина підняла голову та спробувала посміхнутись.

— Уявляєте, каблук зламався. Тепер не зможу йти.

— Таку чарівну панянку, як ви, треба носити на руках!

Дівчина й охнути не встигла, як незнайомець підхопив її на руки.

— Куди вас доставити?

— А давайте у парк Франка? Обожнюю там бувати, особливо, коли не чути галасу. Можна посидіти на лавочці наодинці з собою.

— Я наш парк теж люблю. Провів у ньому пів студентського життя. Закінчував фізмат у Франка років з двадцять тому. Ох, молодість, про що це я, — мрійливо промовив чоловік. — Бажання чарівної панни — закон. Який я вже старий!

— І зовсім не старий! — Юстина розсміялась, обіймаючи рятівника за шию.

— Справді? — У карих очах зблиснув азарт. — Мене звуть Маркіян. А вас?

— Мелана, — змахнула віями дівчина.

— Чарівне ім’я.

— Дякую.

У парку, який мав власні таємниці та легенди, майже всі лавочки були зайняті закоханими парочками. Повз доріжки пробігали собаки, на доріжках поважно прогулювались їхні хазяї, крутячи в руках повідці й нашийники.

— А ходімо на гойдалки? — запропонувала Юстина. — Дітей, певно, вже батьки по хатах розібрали. Там має бути порожньо.

У вікнах старих будинків з вигадливими візерунками за довгими мереживними фіранками, подарованими на новосілля, запалювалися та згасали теплі вогники. Так просто повертатись туди, де тебе чекають. Разом з теплою вечерею й рідними обіймами, такими потрібними після важкого дня, наповненого випадковими людьми, яким байдуже до тебе, твоєї вечері й обіймів.

На гойдалках роки стирались на очах. Маркіян знову перетворювався на підлітка-розбишаку, який намагався розхитатись вище за неї. Його поцілунки були схожими на осінь — ще густо-медові, та вже з присмаком опалого листя.

Вечір вдався. Юстина почувала себе задоволеною й змученою. Ніч минула без снів — стрімко, наче птаха крилами змахнула. А зранку Левко чекав під дверима аптеки. Дівчина відчинила двері, мстиво потримала табличку «зачинено» на десять хвилин довше, та врешті перевернула її.