Небо знову затягнуло чорничними хмарами. Втомлений від задухи вітер вкинув жменю дрібних крапель у прозоре скло вітрини. Юстя з насолодою вдихнула свіже повітря на повні груди — дощ вона любила більше за спеку — та наштовхнулась на пильний погляд терпко-блакитних очей.
— Що ви тут робите?
— Тебе чекаю, — промовив Левко. Він стояв без парасолі, світле волосся кучерявилось від вологи.
— Ми з вами вже на ти? — Юстина обернулась: її зелена парасолька залишилась за дверима, а повертатись дуже не хотілось.
— Я з тобою — так. А ти — сама вирішуй.
Дівчина підняла над головою сумку та зійшла зі сходів.
— Ну ти й нахаба. — Вона спробувала оминути хлопця, але той заступив їй дорогу.
— Може, й нахаба, але знаю, хто ти.
— І хто ж?
— Мені досить просто знати, ніж промовляти вголос.
— Якийсь блаженний, чи що?
— Провести тебе додому?
— Дякую, сама дійду.
— Ну-ну, — кивнув Левко, відступаючи. — До завтра.
Юстина нічого не відповіла, втікаючи від дивного хлопця. От дав Бог вроди, а розуму — кіт наплакав. Посміхнулась сама собі. Такого кавалера їй точно не треба — він її лякав, тим більше, коли навколо стільки гарних парубків.
Дощ знову вщух: у Львові він завжди йшов дозовано — не більше й не менше ніж потрібно. У вечірньому місті було добре. Варто було обрати собі один з вузеньких провулків — і він ставав лише її на одненьку ніч. Відкривав свою таємницю, поховану під асфальтом кілька віків назад, весело підморгував очима одного з кам’яних велетнів, що застигли просто на даху.
Дівчина посміхнулась, підходячи до Порохової вежі на Підвальній. В густій тіні від пишної зелені у сквері «На валах» вже лунали солодкі ритми запальної музики. Кам’яна фортеця завжди їй подобалась — вона б залюбки там замешкала. Хоча тоді їй довелось би ділити вежу з її постійною жителькою — дівчиною-привидом, яка теж полюбляла танці.
Юстина дійшла до дерев’яного помосту, витягла шпильки з волосся, і воно розсипалось по спині золотим водоспадом. Втягнула носом густий аромат, в якому сплелись солодкаві, кислі й гіркі нотки: людей сьогодні зібралось чимало.
— Потанцюй зі мною! — До дівчини одразу підскочив чорнявий молодик.
Русявка швидко кивнула та дозволила собі розчинитись в чужих обіймах. Вечорами у Львові годилося тільки танцювати. Ніжно, але міцно притискаючись до партнера, шепочучи соковиті згубні слова на вушко, що солодким трунком п’янили серце й душу, розтікатися домашнім ожиновим вином, що, за легендами, дозволяло читати думки одне одного.
— А ти гаряча, — прошепотів хлопець Юстині на вухо. — Тільки один танець пробігли, а я вже так втомився.
— Втомився — то, може, прогуляємось?
— Прогуляємось, — сито посміхнувся хлопець. — Мене Славком звуть. А тебе?
— Оленка.
— Гарно звучить.
Юстина кивнула. Вона ніколи не називала справжнього імені. Нащо воно тому, з ким вона бачиться вперше і востаннє?
— Ти львівська?
— Так, а ти?
— А я — ні. От, приїхав на вихідні розвіятись. Гарно тут у вас. — Він подивився на губи русявки та повторив трошки хрипкіше: — Дуже гарно.
— То ти в нас вперше?
— Самому соромно, що вперше.
— А хочеш, покажу тобі Львів? — В очах дівчини заблищав азартний вогник.
Юстина завше із задоволенням розповідала про Львів. Вона любила своє місто й могла називати його своїм вже багато років. Скільки саме — нікому нізащо не розповіла б. Але він був її, а вона — його. Так солодко думати і ще солодше — вірити. Всі міста, які були до Львова, вона чесно забула. Згадувала про них, як про померлих, — лише хороше або взагалі нічого. І останнє переважало. З містами вона завжди була вірною й дуже страждала, коли доводилось переїжджати.
Зараз вона кохала Львів від найменшої піщинки Високого Замку й до останньої сходинки на Ратуші, і Львів теж її кохав.
Як вихований галицький парубок, він завше був гостинний до приїжджих, але закохувався не в кожну побачену чужинку. Та з першого їхнього побачення він був прихильний до дівчини. Допоміг з квартирою: її здавала привітна бабуся і щонеділі пригощала дівчину домашніми штруделями, залишаючи після себе приємний запах сухої лаванди, з роботою — місце у Таємній аптеці з’явилось саме у переддень її приїзду. Оберігав, пильно стежачи очима кожного з більш ніж чотирьох тисяч кам’яних левів. Юстина відповідала йому взаємністю — до пізнього вечора дихала повітрям вузьких вуличок і тільки перед світанком поверталась додому, щоб зустріти цей світанок удвох зі Львовом. З її балкону відкривався прегарний вид на соковиту заграву.
Читать дальше