Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Була мить, коли йому стало страшно. Міняючи тіло, всі процеси у ньому, перетворюючись на людину, він хутко второпав, що такого типу організм запрограмований на смерть… Щоправда, вслід за цим зробив іще одне відкриття і завмер у здивуванні. Не все так просто… Як же все оманливо з людьми! Яке елегантне рішення!.. Його безкінечно довге життя, ніколи не перерване, притлумило жагу, цікавість, змушувало більше нудьгувати, ніж насолоджуватися безсмертям. А ці люди, неймовірні істоти, були кочівниками, втомлені й старі стрибали у смерть, а потім народжувалися оновленими, з чистою пам’яттю, спраглі до життя, сповнені пристрастями… Геніально! Хай вони і платять за це повільнішим поступом, але чого вартий прогрес, якщо він не дарує повноти, гасить жагу життя!

Після цього моменту він уже не вагався. Спершу закоханий у людину, тепер він полюбив і людей. Та обрав остаточно.

Ніна тицяла пальчиком кнопки у мобілці. Якби у кафе і були сторонні спостерігачі, а таких не знайшлося, то жоден не затримав би погляд на тихій непомітній студентці довше, ніж на уламочок секунди. Вдосконалюючи значну частину життя вміння бути невидимкою, Ніна знала, як оточити себе непробивним для чужої цікавості муром.

Зате сама вона помітила парочку закоханих, що присіли неподалік за столиком в затишнім куточку.

Через двадцять хвилин Ніна тихенько вислизнула з кафе, нечутно здиміла — навіть Оля, захоплена розмовою з Анрі, незчулася, коли подруга зникла.

Вийшовши за двері, студентка усміхнулася. І тут чари невидимості з неї змило. Якийсь молодик озирнувся їй услід, приворожений прегарною усмішкою стрункої дівчини, тендітної та ніжної красуні із зеленавими очима, темним волоссям та смаглявою шкірою.

«Моя веселка знайшла своє небо!» — усміхалася Ніна, легкою ходою віддаляючись від кафе.

Спасибі тобі, красуне, ой, спасибі! — Дідусь в сірому капелюсі цілував руку русявій дівчині в білому халаті. Його старенькі мешти були ретельно напастовані чорним й хвацько виблискували під сонячними промінцями. В петельці ошатного піджака з акуратними латочками на ліктях причаїлась червона гвоздичка. — Твої п’явки мене просто на ноги поставили. Я ж ходити не міг!

— Та що ви, припиніть. — Усміхнена Юстя раптом здригнулась. Далися їм всім ті п’явки. Вже от — четвертий за сьогодні.

— А може, я цей… — затнувся дідусь. Його руки затремтіли, а вицвілі голубі очі раптом зволожились. — Кавою пригощу?

— Одного дня обов’язково пригостите, — пообіцяла дівчина, обережно вивільняючи долоню. В повітрі густо пахло товченою шипшиною, вересом та гвоздикою.

— Справді? — Дідусь розплився в щасливій усмішці. — Гарного тобі дня, красуне, й всіх гараздів! — тепло попрощався та вийшов з аптеки.

— І вам!

Срібні балабончики над дверима весело проспівали прощальну мелодію.

— Ще один кавалер? — жартома запитала Світланка.

— Ой, припини! — відмахнулась русявка, ховаючи руки в кишенях. У правій були якісь папірці, в лівій — півплитки чорного «Світочу». Густий запах вивітрився, як тільки за відвідувачем зачинились двері. Залишився тільки легкий квітковий аромат із домішкою суниць.

— Та що припини? Тобі, Юстю, хлопця треба! Тоді й інші чіплятися не будуть!

— Ти думаєш? — примружилась дівчина, схиливши голову набік.

Світланка знизала плечима та вийшла в підсобку.

Чергу до двадцятитрьохрічної русявки частіше займали чоловіки, і вона добре знала чому. Довге волосся дівчина вкладала косою навколо голови, наче віночок, чи халу — хихотіли співробітниці, — а її сіро-зелені очі були схожими на глибоке море чи трясовину, бо саме вони й затягували туди всіх осіб чоловічої статі — від немовлят, які щиро посміхалися їй беззубою посмішкою, хоча хвилю тому рюмсали чи вередували, і до сивочолих панів, які при вході гордо відставляли ціпки та палиці й намагались не кульгати.

Юстина Вишня працювала провізором в улюбленій аптеці на Соборній вже не перший рік. Їй імпонувало тут усе: і бездоганна чистота, й премудра робота зі складниками для ліків, приємний колектив без пліткарок та злих язиків — якщо й вколювали когось, то жартома. Завідуюча їй одразу сподобалась: привітна, доглянута жіночка в чорних окулярах та світло-зеленому діловому костюмі обійняла її, зануривши в запах імбиру та барбарису, й промовила альтом:

— Марта!

— Марта… А по батькові? — Юстя чекала на продовження, але жінка відмахнулась.