Я погодилась, і вона написала мені в блокноті свою адресу.
Наш голова Кулик також дав свою електронку з тим же проханням.
Тим часом Анжела Зірка вже жваво роздавала автографи, зайнявши моє місце біля журнального столика. Люди купували саме її книжки.
А чого я хотіла? Її поетичні збірки коштували по десять гривень, а на моїй фентезі стояла ціна — сорок. Нічого особистого, чиста економіка. Слава Богу, що пізніше, на Форумі у Львові, книжка таки мала деякий успіх.
З такими спогадами я сіла на вокзальну лавочку. Година, ще ціла година попереду. Холодно. З-під високої стелі відлунюють оголошення. Зусібіч — шерех і нерозбірливе ремствування багатьох голосів. Подрімати чи що?
Але із заплющеними очима ще гірше. Виринає образ Анжели, багатоликий, різноманітний. За кілька років я бачила її і блондинкою, і рудою. Останнім часом вона стала темноволосою. Не красуня, але завдяки косметиці яскрава й примітна. Можливо, занадто. Середнього зросту, міцненька, ловкенька, моторна. Вона часто змінювала зовнішність, але внутрішньо не мінялась. Міцний характер, іде по життю, наче важкий танк. І чує лише себе…
Хай їй грець!
Починаю порпатися в сумці. Беру телефон. Нові повідомлення у «Viber». І сюди дісталися картинки з горезвісних «Однокласників» з банальними висловлюваннями невідомо кого. «Никогда не оборачивайся назад: там все без изменений», «Коли мені важко, я кажу собі: якщо здамся, легше не стане», «Не буває в житті чорних і білих смуг. Воно схоже на шахову дошку — квадратиками. І від нас залежить, куди ступити».
Від мене залежало, чи їхати зранку на вокзал?
Так. Просто я не вмію казати «ні». Це не проблема Анжели, це моя проблема.
І тільки від мене залежить, що робитиму далі.
Я взяла в руку телефон і пішла фотографувати вокзал. Він і справді красивий! І всередині вийшли хороші кадри, і зовні. Потім фотографувала ранковий готичний собор Ольги та Єльжбети і ледь встигла повернутись перед прибуттям потяга. У Львові я вже втретє, але раніше милуватися архітектурою й фотографувати часу не було.
Анжела приїхала-таки саме в п’ятому вагоні. Заяскравіла рожевим плащем. Витягла на платформу велику фіолетову валізу на коліщатках, пузату сумку, помальовану Ейфелевими вежами, і на додачу — рюкзак.
— Привіт, привіт, львів’янко!
Коротке чорне каре зробило її схожою на Ірину Спалько з фільму про Індіану Джонса.
— Я не львів’янка, — відповіла я. — А що це ти так навантажилась?
— Та хочу трохи книжок спродати. Може, роздарую.
Рюкзак здався мені найменшим, і я взяла його. Але Анжела не дрімала:
— Зажди, зажди! Я ж із сумкою не зможу валізу везти. Понеси її ти, а я рюкзак на спину прилаштую… Отак. Знаєш, я навряд чи з цим усім до готелю доберуся. Доведеться взяти таксі.
Я поправила на плечі ремінця від своєї торбинки і взяла правицею її сумку. Важкенька!
— Як же ти з дому доїхала?
— Та ж до потяга бойфренд довіз.
Значить, у неї вже не громадянський шлюб із Олегом, а якийсь бойфренд.
Я викликала таксі по телефону. Поки вийшли, воно вже чекало. Наша літературна зірка всілась попереду й почала загравати до водія. «Марно стараєшся, — подумала я, — у них тариф фіксований».
День видався файний. З-за білих хмар час від часу визирало сонце. Вулиці заусміхалися чорною лискучою бруківкою, над ранок дощило, і тепер дихалося свіжо та радісно.
От і готель — красива реставрована будівля з високими поверхами, велетенськими вітражними вікнами: тут щороку тепер проходить «Львів fashion week». Усе вельми аристократично й недешево. Анжела поколупалась у гаманці й спитала:
— У тебе є двадцять гривень? А то я все витратила, треба з картки брати.
Я дала їй двадцятку. А шляк би її трафив — вона завше знайде, як тобою скористатися! Таксі поїхало. Я усміхнулась:
— Ну, далі ти вже сама. Оперний он там, далі по прямій на Коперника вийдеш. А я поспішаю. Справді.
Вона надула губки:
— Ну добре. Я тобі зателефоную. І гроші віддам.
— Ой ні! Не треба! Знаєш, у мене з’явилася фобія — не хочу тут знайомих бачити. І гроші вдома віддаси.
— Нова прикмета? Забобон?
— Можеш вважати і так. Бувай! До зустрічі вдома!
Я швиденько пішла в той бік, куди показувала Анжелі. Завернувши за ріг, розвела руки, наче хотіла злетіти.
Я вільна!
І це коштувало мені лише двадцять гривень.
О, старовинний Львів! Колись тут саме повітря робило людей вільними!
Завтра у мене буде вільний час. І я поїду на давно омріяну екскурсію. І нарешті піднімусь на вершечок Ратуші. І вже сьогодні побачу, як плює легендарний Дракон. Кажуть, справжнім вогнем.
Читать дальше