Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

Львів радісно кинувся мені під ноги старовинною бруківкою. Цок-цок-цок — весело заспівали підбори.

Сонце світило яскраво й пекуче. Усе подвір’я іскрилося радістю, переливаючись райдугою і сонячними зайчиками, що зістрибували з вікон. Усе довкола усміхалося: і пахучі до запаморочення рожеві півонії під вікнами, і китайський кущовий бузок, і молоденька цибулька на іншій грядці далеко на городі, і навіть високомірні, блакитнокровні троянди навпроти, в облямованих поребриком клумбах… А вона струнко стояла за парканом і скромно визирала поміж старих дерев’яних штахет на ту залиту нещодавно хвилями дощу нову кольорову бруківку.

Більше по ній уже не бігали кури чи гуси. Лише пес, великий і кудлатий, наче старий дідівський кожух, так, як і раніше, гучно гримів ланцюгом, перебігаючи з одного кінця під сходами до другого, під іншими сходами. Усе таке нове і незвичне, наче взяли і перенесли тебе попри твою волю, та не без задоволення, до іншої реальності: запаморочливо футуристичної і красивої, якої й уявити собі не смів.

Дім, збудований не так давно, але вже доволі зістарений, потребував догляду, нового подиху і життя. Господарі спершу взялися за штукатурку, почавши з утеплення фасаду, і щойно скінчили чорнову роботу, одразу застелили нове покриття на місце старого, порепаного-надщербленого асфальту, на якому вже острівцями росла трава, там вічно скопичувався якийсь непотріб: обгортки від снікерсів, памперсів, сигарет і — диво-дивнеє — пластикових пляшок поміж тієї ж трави. А на ній весело паслася уся тваринна челядь, порпаючи лапками увесь той обгортковий непотріб відходів сучасного суспільства. І, як годиться, додавала туди ще й свого гіменця.

Бруківка ж одразу начарувала чистоту — на ній миттєво відчувався дисонанс із педантизмом і навіть якимсь незрозумілим аристократизмом, що будь-який непотріб, певно, сам не смів порушувати тієї гармонії. А ще відчуття достатку і благополуччя родини, спокій і щастя заміського ситого життя просто струменіли з того новочесного покриття подвір’я: де на городі вдосталь городини, дерева під осінь вгинаються від щедрих плодів, а в стайнях реве худоба і кудкудакають кури, крячуть качки та ґелґочуть гуси, яких ганяють дітки-онучки… Рай для селянина, для того, хто звик жити у гармонії з живою природою.

Під високим небом над садом гуділи джмелі й оси, перелітали час від часу лелеки і гніздилися неподалік на ставках. Вітерець лагідно перебирав юними листочками і шпичками бравурної трави. Усе це було таким наївно-ніжним, по-дитячому зухвалим у своїх швидкості та сяянні, що здавалося абсолютно неземним, неможливим і чудесним після біло-сіро-чорного вимерзання зими. Після довгих кришталевих ночей стовпець термометра сам боявся своєї позначки у мінус двадцять п’ять і щоразу намагався відбрехатися бодай у дві-три поділки вище. А рипіння тріскучих морозів, морочних, затяжних снігопадів та жорстких і сварливих, наче мачуха, хурделиць змивалося одним поглядом сонця! Наче хтось відсунув важку оксамитову штору великою могутньою рукою, впустивши спочатку клаптик неба, промінчик сонця і перший переляканий подих тепла.

Вес-на-а-а… Запахло у повітрі, замедовіло, затрав’янилося, загуло над усім квітучим і вселило відчуття тихого щастя, великої надії та непохитної віри, що усе обов’язково буде добре. Життя направиться, любов прийде, і усе буде як у казці, усе буде так, як хочеш, просто тому, що по-іншому аж ніяк не може бути, і крапка. Ось такий от казковий феномен весни, що торкає кожного, хто ще живе у нашому світі. Бо смертельно хворий починає вірити в одужання або ж щасливо і вдячно прощається з життям, у якому все ж таки встиг багато чого зробити: виростив дітей, вивчився сам, створив якийсь сімейний бізнес і дав іншим людям роботу, нагодував прохача і допоміг знедоленому, кохав, творив і жив стільки, скільки йому було відведено. Все ж так і є, чи не так?!

Їй до повного почуття не вистачало тільки його. Вона чекала. Терпляче чекала і сподівалася. Терпіла волохатих джмелів, що незграбно влазили з одного квітконоса на інший, розштовхуючи всією своєю вагою тіла і крильцями невагомі білосніжні пелюстки. Зносила усі ті потикання набридливих мух, яким аби де було втулитися, влізти, впхатися, лише б прицільно на щось ласе. Чи то масне, чи то пахуче… Мухи є мухи, то не аристократичність бджіл і навіть не ос.

А вночі падало: гулко так дріботіло по металевих підвіконнях і стукотіло по шиферу, облизувало листя, скочувалося ринвами. Зіскакувало, наче фуете балерини, з пелюстки на пелюстку, цілуючи кожен вигин і закручуючись у западинках прищеп та пуп’янків, стікаючи стовбурами додолу. Земля вдячно всотувала усю ту вологу, тамуючи шалену спрагу, бо самі її соки пило, витягувало нове покоління зелені, квітів, дерев після тяжкого забуття, наркотичного зимового сну, аж до смерті часом. А над ранок сонце зігрівало усіх лагідним теплим поглядом, хухаючи на кожну росинку, травинку, пташку, яка випадково перестрілася з дощем і вщент вимокла. Бо густа, та все ж іще ніжна зелень не в стані була прихистити бідне створіння. У повітрі пахло свіжістю, чистотою і радістю, любов’ю і щастям. «Скільки того щастя тобі треба і де ж його відшукати? У собі, у собі шукай, на самому денці твоєї душі. Воно там собі тихо спить, чекаючи твого пробудження і свого одночасно, бо ти є воно, а воно є ти. Ти є щастям! Ти чуєш? А-го-ов!» — витало у повітрі щось незбагненне.