Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— Я ніколи не влаштовувала тобі сцен, ніколи нічого не просила і не вимагала. Я дала тобі час самому обрати, що для тебе важливо… У будь-якому разі… Я зараз на тебе дивлюсь і відчуваю лише ніжність. Нічого, крім ніжності…

— Тобі легше! Я дратуюсь і краюсь, що не можу всидіти на двох стільцях одразу, отаким я виявився ненажерою й боягузом. Я не готовий до рішучих дій, давай ще трохи почекаємо, — в його голосі з’явилися благальні нотки, роздратування приховалося за добрим вихованням і забороненим коханням, бо коханка була вільною жінкою, а не його затурканою дружиною. Козирна карта була у неї в руках, її чудовий голос заспівав далі колискову його дратуванню, гра словами продовжувалася:

— Любий, ти вже відіграв головну роль в останньому акті мого сімейного життя: без тебе я нізащо не наважилася б покласти край тому остогидлому існуванню. Сім років тортур, принижень, вагань, безнадії, бажання все поміняти — й бездіяльності! Я жила, наче під гіпнозом, я вважала, що мені нема куди діватися… Це ти повернув мені жагу до життя, це ти примусив мене діяти! Це ти знайшов мені квартиру! Найстрашніше — згадай, я більше смерті боялася свого чоловіка — тепер це все позаду, я вистою тепер у будь-якому разі. Я не лягаю спати, не помолившись за тебе, щоб ти був щасливим, щоб у тебе все було гаразд.

Нарешті мені принесли мою каву і салат з морепродуктів. Тістечка мені тимчасово протипоказані, за зиму я непомітним чином накопичила кілька зайвих кілограмів, надворі все теплішає, а декілька улюблених суконь стали трохи, зовсім трішечки, затісними. Весною кожна жінка хоче почуватися красунею, і я не є винятком.

— Я ще нічого не вирішив, а ти наче прощаєшся? — Чоловічий голос знову ледь приховує дратування, але його накриває хвиля співучої скрипки, її тональність зовсім не відповідає змісту:

— Так. Мені запропонували кращу посаду в новому філіалі. Відмовитися неможливо, буде службова квартира. Одразу вирішаться декілька проблем, не можу ж я постійно жити за твій рахунок. Найбільша прикрість — треба покинути Львів…

— Мене ти в рахунок не береш! Моя думка вже нічого не вартує! Ти скористалася моїм добрим ставленням, а тепер я тобі не потрібен!

— Заради Бога, я тебе прошу, не кажи так, ти зараз усе зіпсуєш!

Запала тиша, а я повільно їла салат і терпляче чекала на подальшу розмову. Весняні теплі промені дісталися вікна, радісно задзеленчав трамвай, по новій кольоровій бруківці йшла групка туристів, обвішана фотоапаратами і з літніми капелюшками на головах. Скоріше б літо, відпустка, море!

— Завтра я мушу їхати.

— Це наш останній день? А ти не могла попередити трохи раніше?

— Я намагалася весь минулий тиждень! — почала виправдовуватися жінка. — Але ти не брав слухавку, а твоя секретарка давала пораду зателефонувати пізніше. Зрозуміла, що ти уникаєш мене… Ні, ні, я не дорікаю. Я вже сказала, що вдячна тобі за все… Після тої нещасної зустрічі у ляльковому театрі… Пам’ятаєш, як мій дурненький синочок підбіг до тебе, радісний, відкритий, а ти був не сам, ти тримав за руки своїх синів, а поруч стояла твоя власна жінка. Вона дивилася на мене сумним, але впевненим поглядом. І саме в той момент я зрозуміла, що прийшов кінець нашим стосункам. Ти сухо привітався зі мною, скривив усмішку в бік мого сина і пішов повз нас зі своєю родиною. Я зрозуміла, що родина для тебе багато важить, інакше б ти хоча б познайомив мене з дружиною, і це було би природно, у тебе ж чимало знайомих у Львові. Ти міг би хоча б погладити по голівці мою дитину, ти сам привчив його до своєї уваги, цукерок, іграшок. Радість мого хлопчика розбилася о твою байдужість. Ти поводився, як зрадливий чоловік, що намагається приховати від дружини свій гріх, у планах якого нема розлучення. Саме тоді я вперше почулася приниженою через наші стосунки і зайвою у твоєму житті.

Знову запала тиша.

— Ти маєш рацію, у всьому винен тільки я. Занадто довго вагався. Я був нерішучим, і це покарання. Треба було одразу подати на розлучення, але ж жінка не давала жодного приводу, ми майже не сварилися. Дітям дуже непросто було б пояснити… А тепер — наш останній день.

— Останній день був у Помпеї, коли вибухнув вулкан. Хіба я кидаю тебе? Жити у різних містах — хіба це означає розлучитися? І так буде краще. Краще не залишатися в місті, де мій чоловік ще не сприйняв розлучення, телефонує, погрожує забрати сина. Ця людина здатна на будь-яку прикрість, я не почуваюся захищеною навіть поруч з тобою. Не ображайся, але це ж так… Я ще не позбавилася жаху перед ним. А якщо він дізнається про тебе, стане ще гірше. Я не змогла відмовитися від такої звабливої пропозиції, хоча і лячно так кардинально змінювати своє життя…