Анна Хома - Львів. Вишні. Дощі [збірка]

— І далеко ти їдеш? — в голосі чоловіка почулася насмішка, вдало прихована.

— Я ж казала, що недалеко, до Кракова. Єдина прикрість — малого мушу залишити тимчасово у матусі, не маю ще дозволу від його батька на виїзд. Уперше з ним розлучуюся, навіть від самої думки боляче стає на душі. Але шеф обіцяє допомогти з документами, він має якісь важелі впливу на мого колишнього.

Знову зависло мовчання. Пара піднялася від столика, я почула кроки: легкі, вони дзвінко цокали по кахельній підлозі, й поруч — повільні й м’які. Вони призупинилися в проході, чоловік обняв жінку й завмер на якусь мить. А вона повернула до нього обличчя, і пристрасний поцілунок з’єднав їхні вуста. Останнє, що я ще почула:

— Зараз заїду на роботу, а потім одразу повернуся до тебе. Треба все ретельно обговорити, не будемо поспішати. Ще невідомо, що то за робота.

Обнімаючись, вони зупинилися на ґанку і завмерли, поїдаючи очима одне одного. Важкі краплі зненацька почали розбиватися об тротуарну плитку. Хвилину тому ще світило сонце! По світлому тонкому обличчю жінки струмочками побігли сльози, і вона, ніжно відштовхнувши чоловіка, вибігла під дощ у бік червоного автомобіля.

Її машина зникла на шаленій швидкості, наче ця нещасна красуня тікала від поліції або сама від себе.

Чоловік затримався на ґанку, у дорогому вишуканому костюмі, з коротко підстриженим волоссям, самовпевнений і доглянутий. Такі чоловіки щотижня роблять манікюр у салонах краси. Він не квапився, дістав цигарку, запалив, довго дивився у бік зниклого автомобіля. Потім рішуче кинув цигарку до урни, зробив жест, закликаючи когось до себе. З машини жваво вискочив чоловік з парасолькою в руках, розкрив її над головою свого пана, і вони попрямували до автомобіля. Усадивши свого пана і закривши парасольку, водій побіг до дверцят. Цей блудливий і розпещений пан щось наказав водієві, і машина повільно поїхала у протилежний бік.

Дощ не вщухав. Я почула веселі голоси — за звільнений столик сіли дві огрядні пані бальзаківського віку. На сірому тлі віконного скла віддзеркалювалися контури їхніх повненьких щічок, два величезні тістечка «П’яна вишня» поруч із паруючими філіжанками кави.

«Навіть не думай», — суворо наказала я собі. Однак усе моє єство заспівало жебрацької пісеньки: «Хочу одне маленьке тістечко. Я з’їм тільки половинку! Малесенький шматочок, аби відчути смак — неперевершений смак вершків і вишень. А якщо я з’їм лише вишні з поверхні? Хоча б одну вишню?» — «Скоро літо, — заспокоїла я себе, — вишень буде повно, це погана звичка заїдати сум солодощами».

Дощ перейшов у зливу. Товстулі радісно щебетали та їли тістечка, а я пила охололу каву.

…Мусить втрапити туди. Чого би йому те не вартувало, мусить! Поволі йде, себто, тихцем крадеться, мовби якийсь чужинець… Довкола темно і майже нічого не видно. У повітрі відчувається затхлість. Запах пустки . Його ні з чим не сплутаєш, він особливий. Суміш забутості, застояності, спертості. Простягнутими поперед себе руками обережно розводить напівусохле гілля, аби не подряпати лице, та однаково роздряпує. Ноги безперестанку заплутуються в щільному чагарнику, під підошвами щось тріщить, певно, обламані сухі гілляки. Крізь усе це повинен пройти, аби дістатись усередину. В дім. Його дім . Та все ніяк не може дійти. Направду коротку відстань від хвіртки й до вхідних дверей будинку долає, здається, безкінечно. Наче щось не пускає його туди, втримуючи тут, змушуючи плутатись у цьому химерному відрізку простору і часу. Дуже гостро відчуває свою незграбність, недоладність, тож іде поволі, однак не спиняючись ні на мить. Минає безмір часу, коли нарешті бачить двері. Підіймається східцями, наближається, простягає руку до дверної ручки, аби схопитись за неї, відчинити й увійти в дім. Його дім . Та ручки не торкається. Бо саме в момент простягання руки й шаленого бажання вхопитися за неї зазвичай прокидається. Кожного разу в один і той самий момент. Прокинувшись, щораз відчуває, як по спині стікає холодний піт, серце гучно гупає в грудях, руки тремтять. Ще жодного разу не вдавалось ухопитись за дверну ручку. Жодного.

Був ще один сон про дім. Інакший. Світлий і радісний. Він бачив Його дім здалеку. Дім був гарний, іще зовсім новий. Вилискував свіжофарбованими віконницями, світився білосніжними фіранками у вікнах, вабив зеленню дерев і розкішшю квіткової краси довкіл. А він стояв віддалік і просто дивився на нього. Милувався. Тішився. Знав, що в домі на нього чекають затишок, замирення і любов. Дуже хотів наблизитись до нього й увійти всередину. Однак, коли ступав крок уперед, усе обривалось і він прокидався. Ще ні разу не вдавалося ступити більше одного кроку.