Мэтт Хейг - Як зупинити час

Але я цього не роблю. Може, тому що не хочу, аби вона соромилась. Чи тому, що якась частина мене хоче розповісти їй правду. Просто прагне розповісти їй.

— Ну то що? — квапить вона мене та супроводжує це незрозумілим жестом: трохи піднімає підборіддя, киває, заплющує очі та заправляє пасмо волосся за вухо. Я б сказав, що це жест м’якого заперечення. Але заперечення чого? Життя? Реальності? Своєї епілепсії? Думаю, саме після цього жесту я і визнав, що у чотири сотні років закохався.

Дивно закохуватися в когось через жест. Але іноді один момент дозволяє зрозуміти суть людини, так само як одна піщинка може пояснити Всесвіт. Може, кохання з першого погляду і не існує, але кохання за єдиною миттю точно є.

— Так от… — я намагаюся зрозуміти, наскільки вона вірить, а наскільки хоче повірити. — Ти не просто любиш читати наукову фантастику, ти, мабуть, думаєш, що можеш прожити її. Ти думаєш, що я якийсь мандрівник у часі тощо.

— Тощо, — вона знизує плечима. — Я не знаю. Не знаю. Справа в тому, що люди не готові повірити в наукову фантастику. Земля обертається навколо Сонця. Електромагнетизм. Еволюція. Рентгенівське випромінювання. Літаки. ДНК. Стовбурові клітини. Зміни клімату. Вода на Марсі. Усе це наукова фантастика, аж поки ми не побачимо це на власні очі.

Я борюся з бажанням вибігти з ресторану. Воно так само потужне, як і бажання говорити з нею цілу вічність. Майже.

Я міцно заплющую очі, немов притискаю до своєї шкіри розпечений метал.

— Ти можеш мені сказати. Скажи мені правду.

— Не можу.

— Я знаю, що то ти на фото.

— Знято в студії. Воно не з двадцятих.

— Ти брешеш. Не треба брехати.

— Мені треба йти, — я встаю.

— Ні, не треба. Будь ласка. Будь ласка, не йди. Ти подобаєшся мені. Не можна ж бігати від усього.

— Ти помиляєшся. Можна. Можна бігати все життя. Бігати, бігати, бігати і знову бігати та змінюватися.

Оточуючі вже починають на мене дивитися. Я влаштовую сцену. Знову, як у Саутворку. Я опановую себе та сідаю.

— У мене є те фото. На телефоні. Я сфотографувала фото у холі. Якість непогана. Так, дивно звучить, бо нащо ж фотографувати фото? Але якщо ти зараз мені не скажеш, я вже не зможу заспокоїтися, і мені доведеться знайти інші шляхи дізнатися правду.

— Це було б вкрай необачно.

— А я вважаю, що будь-яку правду треба знати. Я жила з епілепсією, а це не що інше як загадка. Про неї майже нічого невідомо. Досі ніхто не знає правди. Ніхто. А люди мають знати правду, особливо у наші часи. Ти обіцяв мені. Ти обіцяв розказати, якщо я прийду. Якщо ти не розкажеш, мені доведеться продовжити ставити питання.

— А якщо я розповім правду, але попрошу нікому не переповідати? І навіть не натякати на це?

— У такому разі я нікому не скажу.

Я дивлюся їй в обличчя. Обличчя каже небагато, але я їй вірю. Останнє століття добре навчило мене не довіряти нікому, окрім Гендріха, але їй я довіряю. Може, це вино так діє чи це у мене розвивається схильність.

Раптом тут, просто цієї миті, цієї жахливої миті, я відчуваю, що знаю її. Знаю так, наче усе своє життя прожив з нею.

— Так, це я. Я на фото.

Якусь мить вона роздивляється мене так, наче я виходжу з туману. Наче вона хотіла почути, що все це — просто майстерна ілюзія. Мені подобається її погляд. Подобається, що вона сприймає правду. Хвилюватися буду потім. Зараз між нами є правда, і я відчуваю лише полегшення.

Приносять наші страви.

Офіціант зникає у метушні ресторану.

Я дивлюся на неї та все розповідаю.

Дві години потому ми гуляємо вздовж Темзи.

— Страшно в це повірити. Я знала, що це ти. Знала. Але є різниця між тим, щоб знати і знати. Здається, я божеволію.

— Ти не божеволієш.

Коло місця, де колись стояв «Капелюх кардинала», хлопець показує трюки на BMX [121] Велосипед для трюків та стрибків тощо. — його оточує захоплений натовп.

Я дивлюся на Каміллу. Її напружена серйозність сильно контрастує з радісними обличчями туристів. Я відчуваю свою провину за це, начебто я не просто розповів їй свою таємницю, а переклав на неї свій емоційний вантаж. Я розказав їй про Маріон, а тепер дістаю монетку з пакетика, щоб показати їй.

— Я пам’ятаю той день, коли вона дала мені її. Ті часи, що я провів із нею, я пам’ятаю навіть краще, ніж події минулого року.

— Ти думаєш, вона і досі жива?

— Не знаю. Навіть чоловікові важко прожити чотири сотні років, а чоловіків не звинувачують у відьомстві та не питають, чому в нас немає дітей. Але я завжди це відчував. Вона розумна. Вивчилася читати. У дев’ять років вона вже цитувала Монтеня. Я хвилююся за її душу. Вона була така вразлива та тиха. Її легко було засмутити, і вона довго все переживала. Часто губилася десь у своєму світі, у своїх кошмарах.