Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Я теж так думаю.

У залі лунає якась пісня.

— О, люблю цю пісню! — вона трохи нахиляє голову. — Послухай.

Тепла, сентиментальна мелодія. Я швидко її впізнаю. «Coming Around Again» Карлі Саймон [118] Піаністка та виконавиця пісень, особливо популярна у 1970-ті. .

— Моя мама обожнювала Карлі Саймон.

— І Майкла Джексона?

— Ні-ні, його вже слухала тільки я.

Вона всміхається, а потім ніякова пауза підказує їй, що я чекаю на пояснення. І тут я знов уявляю нас разом. Просто як тоді у барі. Уявляю, як ми цілуємося. Хочеться втекти звідси, подзвонити Гендріху та попросити забронювати квиток кудись світ за очі, щоб ніколи її більше не бачити. Але вже надто пізно.

Вона готова.

— Ну добре, je vais m’expliquer [119] Я поясню ( фр. ). .

І пояснює. Каже, що напади в неї почалися, коли їй було сім років. Її батьки зробили дім безпечним на випадок нападів: постелили м’які килими та наклеїли м’яку тканину на гострі кути меблів. Ліки тоді знайти було непросто, тому дівчинка поступово стала боятися відкритого простору.

— Якщо коротше, я боялася життя.

Коли їй було дев’ятнадцять, до неї посватався красивий хлопець Ерік — веселий веб-дизайнер зі шведським корінням. Це той Ерік, якого я бачив на фото у Фейсбуці. Він помер у 2011-му через нещасний випадок на скелях.

— Я була там. Звісно ж, скелелазанням я не займалася, бо це не найкращий спорт для епілептика. Я просто приїхала на скелі з друзями. Було багато крові. Я ще багато місяців потому бачила лише кров. Варто мені було заплющити очі — я бачила кров. Він помер, а я… я подумала: до біса це все.

Вона кілька разів глибоко вдихнула. Коли говориш про спогади, вони завжди ніби трішки оживають.

— Я завжди хвилювалася, що можу померти. Будь-якої хвилини. Мені хотілося бути здоровою, як він. А потім раз — і він виявився смертним. Для мене це було занадто. Хотілося втекти. Втекти звідти. Тому я почала подорожувати. Я більше просто не могла жити у в’язниці своєї хвороби, розумієш?

Звісно ж, я чудово її розумію.

— І що було потім? Як усе влаштувалося?

— Я поїхала у Південну Америку на півроку. Бразилія, Аргентина, Болівія, Колумбія. Чилі. Мені дуже сподобалося в Чилі — чудова країна. А потім закінчилися гроші й довелося повернутися у Францію. Назад у Гренобль я поїхати не могла, тому вирішила податися в Париж. Я обходила всі ті чудові ресторани та готелі, і врешті-решт мене взяли на роботу у «Plaza Athénée». Дуже вишуканий готель. Та робота мене заспокоювала. Я цілий день тільки те й робила, що говорила з людьми: реєструвала, розраховувала, підказувала щось. Але я не говорила ні про що серйозне. Просто звичайні буденні слова, нічого отого «за життя», розумієш? Те, що було мені потрібно.

Ось воно. Знов ця тривога. Камілла говорить, а мені стискає груди.

— Так от, у них у холі була виставка фотографій двадцятих років, золота доба Парижа. Джаз-клуби, бульвари, Монмартр… багато знімків співачки — як же її звали… з гепардом…

— Жозефіна Бейкер?

Я вимовляю її ім’я й тієї ж миті згадую, як вона танцює чарлстон [120] Популярний у 1920-ті роки танець, що народився на Бродвеї. у повному тютюнового диму клубі «Century Club» у Парижі. Камілла киває та робить жест рукою — мовляв, уже наближаюсь до суті.

— Саме так, Жозефіна Бейкер. Так от, найбільша фотографія висіла просто навпроти моєї стійки: піаніст у ресторані «Ciro». Там була назва ресторану, великими літерами. Фотографія чорно-біла, звісно ж, але чудової якості. На ній музикант — і він настільки захоплений власною музикою… Він абсолютно ігнорує гостей у ресторані, які дивляться на нього… Мені настільки сподобався той момент… У ньому було щось вічне. Щось, над чим час не має влади. А ще чоловік на знімку був дуже вродливий. Гарні руки, серйозне замислене обличчя… Сніжно-біла сорочка з умисно недбало закотаними рукавами, а на руці — шрам дугою. Я подумала, що маю повне право закохатися в того чоловіка, бо він давно вже мертвий. А тут виявляється, що ні. Бо то ж був ти, правда?

Я вагаюся. Раптом я не знаю, що робити. Я згадую, як вона роздивлялася мій шрам у барі, й тепер розумію чому. Усе сходиться.

Смішно. Я привів її сюди саме для того, щоб розказати правду, а тепер боюся. Усі мої інстинкти кажуть мені збрехати. Я ж добре брешу. Дуже невимушено та природно. Треба зараз розсміятися, скривити розчаровану пику та сказати, що мені дуже шкода, бо я думав, вона дійсно мене впізнала, а фотографії — вони брешуть. Особливо фотографії з двадцятих років.