Мэтт Хейг - Як зупинити час

Одне я знаю точно: треба якось примусити її припинити говорити. Вона може викрити не тільки мене, а й саму себе. А мені не байдуже. Дарма це далі приховувати: вона мені не байдужа. Я сам собі довго брехав — брехав, що можу жити без турботи про когось. Але це брехня. Я не знаю, чому саме Камілла примусила мене це визнати, але я більше цього не заперечуватиму. Мені вона не байдужа, і я маю її захищати. Гендріх запросто може змусити когось замовкнути навіть за менше, аніж марення у шкільному спортзалі. А якщо вона знає про альб та говорить про це на людях, то вона ризикує набагато більше, ніж просто моєю таємницею. Вона ризикує своїм життям.

— Розслабся. Ми… nous allons parler plus tard [110] Ми поговоримо пізніше ( фр. ). . Я все поясню. Тихенько, ми не можемо говорити тут.

Вона кидає на мене сонний погляд та намагається сісти рівніше на стільці. У погляді я бачу спантеличене усвідомлення:

— Добре, я розумію.

Я простягаю їй склянку води. Вона п’є, потім всміхається Дафні та іншим занепокоєним обличчям.

— Вибачте… У мене трапляються іноді напади… Раз на кілька місяців. Це епілепсія. Від утоми. Але тепер усе гаразд. Раніше пігулки допомагали, але цього разу чомусь ні… Мабуть, треба знайти нові пігулки.

Вона знов дивиться мені в очі. Повіки у неї важкі, і загалом вона виглядає дуже уразливою та тендітною.

— Ти як? — питаю я.

Вона ледь помітно киває, але очі її такі самі перелякані, як і в мене.

Була десь сьома вечора. Неподалік від великого зараз порожнього танцмайданчика чоловіки в костюмах та жінки з короткими стрижками в сукнях з глибоким декольте та торочками пили коктейлі та слухали мою гру.

Бар «Ciro» був знаменитий саме джазом, але у 1929-му гостям уже набрид один лише джаз, бо він тоді був усюди. Тому я іноді змішував стилі. Коли гості танцювали, я переходив на аргентинське танго чи додавав якихось циганських мотивів. Але до початку танців можна було грати щось мелодійне та замріяне, тому я грав Форе [111] Французький композитор-романтик (1845–1924). , бо твори його меланхолійного періоду глибоко пронизували мою душу.

— Prétendez que je ne suis pas ici [112] Уявіть, що мене тут немає ( фр. ). , — сказав мені фотограф.

— Non! — прошепотів я, згадуючи правила Гендріха. — Pas de photos! Pas de… [113] Ні! Жодних фото! Жодних… ( фр. )

Але було пізно. Я настільки загубився в музиці, що не помітив його раніше — він уже встиг зробити кілька знімків.

— Merde [114] От лайно! ( фр. ) , — пробурмотів я та почав грати Гершвіна, щоб якось покращити собі настрій.

Ми сидимо в модному гастропабі десь біля нового театру «Глобус».

Я нервую. І не через місце, а через Каміллу. Ця загадка лякає мене. Звідки вона знає про «Ciro»? Як вона могла про це дізнатися? Можливі відповіді мене лякають ще більше, ніж неможливі. Я боюся її. Боюся себе. Я соваюся на стільці, наче та жовта пташка на підвіконні. Є ще дещо, що мене лякає. Я боюся, бо мені вдалося дожити до цього моменту.

У якому сенсі? У тому, що мені вже давно не хотілося накласти на себе руки. Востаннє — у бункері десь близ Таррагони під час Громадянської війни в Іспанії. Тоді я вже навіть засунув дуло пістолета собі в рота і збирався позбавитися мозку, але примусив себе подивитися на монету Маріон — і це врятувало цілісність мого черепа. Але то було у далекому 1937-му. Відтоді я не вдавався до жодних активних заходів, щоб припинити своє життя.

Нещодавно я був переконаний, що хочу піти від Гендріха, але, думаю, я помилявся. Так, Гендріх, по суті, мною «володіє», але так спокійніше. Думаю, свободу волі переоцінюють.

«Тривога, — писав Серен К’єркегор [115] Данський філософ і теолог, основоположник екзистенціалізму; писав на теми християнства, моралі, етики, психології та філософії релігії мовою, сповненою метафор, іронії та гіпербол. ще у середині дев’ятнадцятого століття, — це головний біль свободи».

З моменту смерті Роуз мені боліла душа, і за кілька століть той біль перетворився на нейтральний та монотонний. Я почав жити далі, перш ніж встиг дати лад цьому виру емоцій. Мені вдалося навчитися насолоджуватися музикою, їжею, поезією, вином та красою світу, і це моє життя, як я тепер розумію, було цілковито нормальним.

Так, я мав певну порожнечу, але, здається, наявність порожнечі недооцінюють. Порожнеча — це відсутність кохання. Але і відсутність болю також. У цього є певні переваги. І можна навчитися жити з такою порожнечею.