Мэтт Хейг - Як зупинити час

— Нещасна дитина, — крізь співчуття я бачив, що вона і досі не може оговтатися від інформації.

Я не розказав їй лише про організацію. Я відчуваю, що навіть розмова про це ставить її життя під загрозу, тому коли вона питає, чи знаю я інших таких, крім Маріон, то не кажу їй про Гендріха чи Аґнес. Але про Омаї, мого друга з Таїті, я розказую.

— Я не бачив його відтоді, як він поїхав з Лондона. Він поїхав із Куком у його третю подорож, куди Кук запросив його перекладачем. Але назад до Англії Омаї не повернувся.

— Капітан Кук?

— Так.

Їй з цим важкувато, тож я поки не розповідаю про Шекспіра чи Фіцджеральда.

Ми розмовляємо. Вона обводить щось у повітрі пальцями, наче намагається зробити це більш реальним. Я дивлюся на річку. Колись тут знайшли доктора Хатчінсона. Це нагадує мені про те, що треба ще про дещо сказати.

— Слухай, — починаю я, — про це нікому не можна казати. Я взагалі не мав тобі розповідати, але ти почала ставити забагато питань. Я навіть запідозрив, що ти знаєш. Твоя цікавість могла би бути ще небезпечнішою за знання. Отож ти маєш зберігати це в таємниці.

— Небезпечнішою? Зараз же не часи відьом! Ти міг би виголосити публічну промову. Зробити тести ДНК та довести свої слова. Ти міг би допомогти людям. Ученим. Знайти якісь ліки, може. Ти ж казав, що твій імунітет…

— З людьми траплялися дуже погані речі. З докторами, які були готові опублікувати свої знахідки. У них з’являлася звичка зникати.

— Зникати? І хто ж це робив?

Правда не ходить без брехні.

— Я не знаю. У світі повно незрозумілого.

Ми продовжуємо гуляти. Проходимо мостом Міленіум та прямуємо на схід через Сіті. Просто кажучи, ідемо додому. І наша розмова нас туди веде.

Іти близько години, але сьогодні тепло і нам обом не хочеться спускатися у метро. Ми проходимо повз собор Святого Павла, і я розповідаю, що колись тут було набагато більше людей, ніж зараз, а двір собору був центром книготоргівлі міста. Далі ми йдемо вулицею Айронмонгер-лейн [122] Вулиця залізняка ( англ. ). , і Камілла питає про неї. Я розповідаю, що колись повертався цієї вулицею додому в Саутворк і тоді ця вулиця відповідала своїй назві, бо тут було гамірно та гаряче через плавлення металу на кожному кроці.

Вона живе далі на схід від мого будинку. Я пропоную зайти по Авраама, узяти його на прогулянку та провести її додому. Вона погоджується. У парку ми вдвох сідаємо на лавку, де я вперше її побачив. Парком, наче привид, літає порожній пакет із магазину.

— А в чому найбільша різниця? Через такий час?

— В усьому. Усе, що ти бачиш, — інакше. Ніщо не лишається таким самим, — я показую на створіннячко, що збігає на дерево неподалік. — Он білка, бачиш? Колись вони були руді, а тепер сірі. А пакети не літали вулицями. Дорога цокотіла, а не гуділа. Люди дивилися на кишенькові годинники, а не на смартфони. Запах був інакший. Зараз так не смердить. Тоді смерділо всюди. А стічні води зливалися у Темзу як є, разом з відходами фабрик.

— Просто чудово.

— Суворо було. Пам’ятаю Великий Сморід — то десь роки 1850-ті. Випало спекотне літо, і все місто страшенно смерділо.

— І досі іноді смердить.

— Навіть не порівнюй. Люди тоді жили в смороді. Ніколи не милися, бо вважалося, що миття шкодить здоров’ю.

Вона нюхає у себе під пахвою:

— Тобто тоді б мене сприйняли за свою?

Я нахиляюся ближче до неї:

— Е ні, надто чиста. Тебе б одразу запідозрили. Ти чиста, майже як у двадцять першому сторіччі.

Вона сміється. Проста та щира радість. Я раптом усвідомлюю, як же приємно розсмішити когось, хто тобі не байдужий. Небо починає темнішати.

— То що, ти дійсно втріскалася в моє фото?

Вона знову сміється.

— Ну ти просто чотиристарічний хлопчисько!

— Чотиристатридцятидев’ятирічний.

— Ой-ой-ой, пробачте, чотиристатридцятидев’ятирічний. А питання у тебе як у п’ятирічного!

— Ну я і почуваюся п’ятирічним. Зазвичай я почуваюся на свій вік, але зараз — років на п’ять, не більше.

— Ну якщо ти хотів це почути, то так.

— Я хотів почути правду.

Вона удавано драматично зітхає та дивиться в небо. А я, зачарований, дивлюся на її профіль.

— Так, я втріскалася у твоє фото!

Я теж драматично зітхаю.

— От якби ще й не у фото…

— Ну добре-добре, вже, може, і не у фото!

— Я теж. Тобто я теж вважаю, що ти просто чарівна.

Я кажу від щирого серця, а вона знову сміється.

— Чарівна?

Її сміх стихає. Хочеться її поцілувати. Але я не знаю як. Я вже чотири сотні років самотній, і я гадки не маю, який зараз етикет у цих справах. Але я щасливий. Мені і цього достатньо. Цього моменту «оди грецькій вазі» [123] «Ода грецькій вазі» — вірш англійського поета Джона Кітса про взаємозв’язок між мистецтвом та людством. . Моменту, у якому поцілунок назавжди лишиться в майбутньому. У якому я дивлюся на неї, а вона — на мене.