Маргарет Мадзантини - Не йди

– Ходімо пішки.

Я став підніматися за нею сходами, куди долітали раптові викрики, спалахи пекельного життя й вигуки з телевізорів. На забруднених сходинках валялися використані шприци, через які вона переступала голими ногами в босоніжках без шкарпеток, не звертаючи на це уваги. Я хотів повернутися назад, Анджело, я шарпався від кожного шуму, боячись, що хтось вистрибне, аби пограбувати мене чи навіть убити, якийсь спільник цієї вульгарної жінки, яка й далі йшла переді мною. Часом до мене разом із ляпанням її сумки об сходинки, що здіймало порох, долинав і її запах, то була гаряча суміш поту й косметики, що потекла від спеки. Я почув шамотіння її голосу:

– Гидко, але так ми дійдемо швидше. – Немовби здогадалася про мої жахи. У її голосі відчувалися інтонації, притаманні людям з півдня, з натиском на певні склади та пропуском інших, які неначе залишалися в горлі.

Жінка зупинилася на верхньому поверсі, підійшовши до металевих дверей. Всунула пальці в дірку, де мав бути замок, і потягнула на себе важку стулку. Несподівано мені вдарило у вічі таке яскраве світло, що довелося затулитися рукою: здавалося, що сонце було поряд зі мною.

– Проходьте, – запросила вона, і я побачив, як її тіло зникло в прірві. Вона божевільна, я йду за хворою на голову жінкою, вона підчепила мене в тому барі лише задля того, щоб я був присутнім при її самогубстві .

Переді мною були круті металеві евакуаційні сходи, що зиґзаґом тулилися до зовнішньої стіни будинку. Вона сходила без страху, згори я бачив чорне коріння її знебарвленого волосся. Вона мені здавалася надзвичайно спритною на своїх підборах, немов дівчинка чи кішка. Я зважився піти цими хиткими сходами, міцно тримаючись за іржаві поручні. Мій піджак зачепився за щось, я потягнув його й відчув, що він порвався. Раптом коло мене щось загуркотіло. Зовсім близько від мене проходив величезний шляхопровід. За його огорожею стрілами пролітали машини. Я більше не розумів, де ми були, лише оглядався навкруги. Жінка якось опинилася в мене за спиною, на досить великій відстані, вона зупинилася на якомусь ґрунтовому майданчику. Жовте волосся, обличчя з розмазаним макіяжем, сумка з різнокольорових клаптиків: вона нагадувала клоуна, що відстав від цирку.

– Ми вже прийшли, – гукнула вона.

І справді за нею була якась споруда, стара рожева стіна, важко було уявити собі, що це частина якоїсь будівлі, де живуть люди. Вона повернулася до цієї стіни. Це було окреме житло, схоже на маленьку напіврозвалену віллу, просто під опорами шляхопроводу. Ми зійшли крізь запорошений чагарник, потім знову піднялися на дві сходинки до дверей, оббитих лиштвами, таких же зелених, як і її спідниця.

Жінка помацала рукою цеглу над дверима й відірвала звідти ключ, приліплений шматочком гумки. Відчинила двері, потім витягнула з рота гумку, яку щойно жувала, і знов приліпила нею ключ до того ж самого місця, притиснувши його пальцями. Коли вона тягнулася вгору за ключем, я подивився на її відкриті пахви, вони не були поголеними, хоча й не дуже зарослими. Лише жмутик тонких і довгих волосинок, які позлипалися від поту.

Житло перетинала смуга сонячного світла, яка неначе розрізала повітря. Це було перше, на що я звернув увагу, разом із запахом сажі сільського будиночка, та його перебивав запах білила й отрути, яку використовують для щурів. Кімната була квадратною, підлога викладена коричневими кахлями, у дальній стіні сумно роззявив чорного рота камін. Усередині все було пристойно, прибрано, тільки от трохи темнувато, бо світло продиралося лише крізь одне-єдине віконце. За напівпричиненими віконницями виднілися опори шляхопроводу. Три так звані шведські стільці були підсунуті під стіл, прикритий цератою. Поряд за відчиненими дверима висіла кухонна шафка, облицьована пластиком під корок. Вона пішла туди.

– Я поставлю молоко в холодильник.

Вона казала, що в неї є телефон. Я шукав його на низенькому столику з попільничкою-мушлею, на покритій лаком підставці для дисків, завішеній брязкальцями, на старому дивані, перетягнутому квітчастою тканиною, та марно. На стіні я побачив постер з мавпою в чепчику для немовлят, що тримала в лапах дитячу пляшечку з соскою, увічненою неприродним світлом фотоспалахів за екранами в якійсь фотостудії.

Вона швидко повернулася.

– Телефон там, у кімнаті, – кивнула вона в бік завіски з пластикових стрічок, що висіла прямо в мене за спиною.

– Дякую, – прошепотів я в бік тієї ж завіски, що більше личила для бару, аніж житла. У мене знову з’явилася підозра, що тут може бути засідка. Вона всміхнулася, показавши свої далекі від досконалості маленькі зубки.