Маргарет Мадзантини - Не йди

За завіскою ховалася вузенька кімната, цілком зайнята двоспальним ліжком без спинки, укритим попелястою синельною тканиною. На шпалерах трохи кривувато висіло розп’яття. Телефон стояв на підлозі біля розетки. Я підняв слухавку, сів на ліжко та набрав номер Ельзи. Я вслуховувався в телефонні гудки, що виходили зі слухавки. Вони летіли над килимом із ворсом кокосового кольору в нашій вітальні, піднімалилися світлими сходами в горішні кімнати, у велику ванну з дзеркалами на потинькованих стінах кольору індиго, проминали лляне покривало на нашому ще нерозібраному ліжку, завалений книжками письмовий стіл, вислизнули в садок на навіс, обрамлений жасмином, на гамак, на мій старий «колоніальний» капелюх із поіржавілими петельками, не зупиняючись ані на мить. Ельза, можливо, плавала чи вже вийшла з води. Я почав думати про її тіло, що випросталося біля самого моря, про воду, що обмиває її ноги. Гудки йшли в нікуди. Я провів рукою по синелі й раптом побачив пару капців кольору фуксії, що вже почорніли від довгого використання, вони стояли під комодом, купленим, певно, у якогось лахмітника. Перед дзеркалом стояла світлина молодого чоловіка, зроблена в давні часи. Я почувався ніяково в цій кімнаті, сидячи на ліжку чужої жінки – цієї божевільної клоунеси, що чекала на мене за завіскою. У трохи висунутій шухляді яскраво блищав край вишневого атласу, майже підсвідомо я вліз туди й провів рукою по цій ковзкій тканині. Тут між пластиковими стрічками з’явилася клоунеса:

– Каву будете?

Я всівся на диван, перед постером з мавпою. У горлі неприємно пересохло. Я роззирнувся, мій фізичний дискомфорт спричинив цей скромний інтер’єр. На шафі сиділа порцелянова лялька з парасолькою і перелякано витріщалася на перший з низки цілком однакових томів якоїсь універсальної енциклопедії, що продається на виплату. Усе це убозтво було дбайливо прибрано й мало пристойний вигляд. Я подивився на жінку, що підходила до мене з тацею. Тут, на тлі свого житла, вона не була такою жвавою, у неї виявилася певна ґречність, її постать гармоніювала з помешканням. Усе тут гнітило мене. Ця поверхня біля моєї руки, захаращена брязкальцями… Я не виношу мотлоху на меблях, ти це знаєш, Анджело, мені подобається, коли на столі стоїть лише лампа, є кілька книжок і більше нічого. Я повів плечем, мені свербіло скинути на підлогу ввесь непотріб. Вона подала мені каву:

– Вам скільки цукру?

Я підніс філіжанку до губ і ковтнув. Смак виявився добрий, та я був сповнений втомою, поганим настроєм, тож на язику залишився тільки гіркий присмак. Жінка присіла поряд зі мною на дивані, хоча й на певній відстані. Вона сиділа навпроти світла. Скуйовджений чубчик не вкривав її чола, що надто вже випиналося на її обличчі, зібраного в одну гримасу між носом і наквацьованими помадою губами. Я подивився на руку, якою вона тримала філіжанку. Навкруги коротких нігтів, які вона, без сумніву, обгризала, шкіра почервоніла та набрякла. Я подумав про запах слини, що залишився на її пучках, і аж здригнувся. Тим часом вона нахилилася, і я побачив, як з-під дивана вилізла псяча морда. Такий собі заспаний песик середнього розміру з темною хвилястою шерсткою та довгими бурштиновими вухами. Він лизнув їй руку, ці обгризені нігті, щасливий, неначе отримав приз.

– Кревалькоре… – прошепотіла вона, тручись своїм великим чолом об чоло пса, який нарешті помітив мене та, здавалося, не виявляв цікавості, бо його очі були затемнені поволокою. Вона забрала тацю й філіжанки після кави.

– Він сліпий, – сказала вона тихо, немовби не хотіла, аби псина почула її.

– Ви не дасте мені скляночку води?

– Вам зле?

– Ні, спекотно.

Вона повернулася та пішла на кухню, я подивився на її сідниці. Вони були сухорляві, як чоловічі. Окинув її поглядом: вузька сутула спина, ноги худі, як дві макаронини. Жінка не була бажаною, навпаки – відразливою. Повернулася до мене, хитаючись на підборах. Простягнула мені воду й почекала, поки я віддам їй склянку.

– Вам краще?

Так. Вода промила мені рота.

Вона не провела мене до дверей.

– Що ж, дякую.

– Немає за що.

Спека ще не скінчилася, висіла в повітрі, непомітно рухаючи речами. Асфальт просідав піді мною. Я знов підійшов до майстерні. І став чекати на відкриття перед опущеними жалюзі. Знову по мені струменів піт, і знову захотілося пити. Я повернувся до бару. Цього разу теж попросив води, та коли хлопчина з рябим обличчям відійшов і я зміг побачити усю батарею пляшок, що була в нього за головою, то передумав і замовив горілку. Я сказав, щоб він налив у великий келишок і додав льоду, який він набрав з алюмінієвого контейнера. Коли лід почав танути, піднявся сморід, до якого домішувався запах згірклого майонезу та затхлої ганчірки для миття підлоги. Я пішов у кінець бару до музичного автомата. Зробив довгий і відчутний ковток, алкоголь пробіг крізь мене сухим болем, полум’ям, і одразу ж розійшовся тривалою та насиченою свіжістю. Я зиркнув на годинник: у мене ще було півтори години.