Маргарет Мадзантини - Не йди

Я вже поговорив зі своєю секретаркою. Їй вдалося зв’язатися з летовищем Гітроу. Ельзу там зустрінуть одразу в рукаві та відведуть до окремого приміщення, щоб розповісти їй про те, що сталося. Жахливо дізнаватися про таке в літаку з купою газет на колінах, ані про що не знаючи. Вона гадає, що з нами тут, унизу, усе гаразд, донечко, і я б хотів, щоб її політ ніколи не закінчувався, щоб він тривав безкінечно крізь усе небо світу. Можливо, вона дивиться на хмарку, одну з тих хмарок, що ледве прикривають сонце, іскристий промінь, який заглядає в невеличке віконце, щоб освітити її обличчя. Вона, напевно, читає статтю якогось колеги й коментує її, безшумно рухаючи губами. Я так добре знаю її мимовільну міміку, неначе кожна емоція на обличчі має свій мікроскопічний знак. Вона стільки разів була разом зі мною в літаку. Я вивчив зморшки в неї на шиї, маленьку складочку шкіри на підборідді, коли вона нахиляє голову при читанні; втомленість її очей, коли вона знімає окуляри й заплющує очі, поклавши голову на спинку крісла. Зараз стюардеса подає їй тацю зі сніданком, своєю досконалою англійською вона відмовиться від нього й попросить: «Just a black coffee» [2] Тільки чорну каву ( англ. ). та дочекається, доки запах фасованої їжі віддалиться від неї. Твоя мама завжди залишається на землі, навіть коли вона в небі. Зараз її обличчя повернуте до ілюмінатора, вона, можливо, опустила завісу: це – її півгодини відпочинку. Вона, певно, думає про всі ті подорожі, які має здійснити, без жодного сумніву, захоче ще сьогодні заїхати в центр щось купити. Останнього разу вона привезла тобі це чудове пончо, пам’ятаєш? Та, ні, вона, мабуть, ще дуже сердиться на тебе… Що вона подумає, коли працівниця летовища її зустрічатиме? Як у неї підкосяться ноги? З яким виразом обличчя вона дивитиметься на пасажирів різноманітних міжнародних рейсів, що проходитимуть повз неї? З яким жахом? Знаєш, Анджело, вона постарішає, стане дуже старою. Вона тебе так любить. Вона сучасна, розвинута жінка, їй так подобається спілкування, вона стільки знає, та не знає болю, гадає, що знає його, та не знає. Вона там нагорі, у небі, і ще не знає, що тут, унизу. Страждання оселилося в грудях, там де й грудей уже немає. Є діра, яка затягує в себе все з шаленою швидкістю, немов вир, затягує коробки, сукні, світлини, прокладки, фломастери, компакт-диски, запахи, дні народження, тіток, нарукавники для плавання, пелюшки. Геть усе. На цьому летовищі їй доведеться все це з себе вишкребти. Вона залишиться на безлюдній площі свого життя, з порожньою торбою через плече. Можливо, вона побіжить до скляної стіни, звідки можна побачити, як вирушають літаки, почне битися об цю стіну, яка закриває небо, немов тварина, яку збила з ніг злива.

Моя секретарка поговорила з керівником летовища, її запевнили, що будуть вкрай обережними, робитимуть усе, щоб вона не надто стривожилася. Усе організовано, першим же рейсом вона полетить назад, є літак «Бритіш Ейрвейз», що відбуває одразу ж після її прильоту. Усе організовано, її відведуть у затишний куточок, принесуть чай, дадуть зателефонувати. У мене в кишені є увімкнений телефон, я це перевірив, зв’язок добрий – чотири риски, це дуже важливо. Я збрешу, спробую не сказати, що ти в украй важкому стані, звісно, вона мені не повірить. Подумає, що ти вже мертва. Та я зроблю все, щоб мої слова лунали переконливо. У тебе каблучка на великому пальці, я цього раніше не помічав. Ада потурбувалася зняти її, тепер вона в мене в кишені, намагаюся натягнути її на свій великий палець, ні, не зможу, тепер спробую на середній, на цей, мабуть, налізе. Та ти не вмирай, Анджело, не вмирай, перш ніж приземлиться літак із твоєю мамою. Нехай твоя душа не перетинає небо, яке для неї ще ясне. Не перерізай курс її літака, залишися, доню, не йди.

Мені холодно, я ще у своєму робочому одязі, мабуть, мені треба перевдягнутися, речі в металевій шафі з моїм іменем на дверцятах. Я обережно повісив піджак поверх сорочки, гаманець і ключі від машини я поклав на верхню полицю та замкнув навісний замок. Коли це сталося? Три години тому, можливо, навіть менше. Три години тому я був такою ж людиною, як інші. Яким же підступним є біль, яким нестримним. Неначе кислота, що розлилася й робить свою справу, роз’їдаючи все глибше й глибше. Руки лежать у мене на колінах. За завісою зі стрічок я бачу частину корпусу онкологічного відділення. Я ще ніколи не зупинявся в цій кімнаті, лише проходив крізь неї. Сиджу на дивані зі штучної шкіри, переді мною низький стіл і два вільні стільці. Підлога зелена, та на ній є темні цяточки, які шалено мигтять у моїх очах, немов віруси під мікроскопом. Тепер мені здається, що я очікував цю трагедію.