Маргарет Мадзантини - Не йди

Не звертаючи на це уваги, я машинально стягнув з себе рукавички:

– Та кажіть уже.

– Я знайшла щоденник… у ньому було її прізвище, професоре.

Я підніс руку й зірвав їй маску з обличчя. У її голосі більше не було збудження, сміливість скінчилася. Це було прохання по допомогу, спокійне та майже нечутне:

– Як звати вашу дочку?

Здається, я нахилився до неї, щоб краще її побачити, щоб знайти в глибині її очей ім’я, чиє завгодно, та тільки не твоє.

– Анджела, – прошепотів я в ті очі й побачив, як вони вибалушуються.

Я побіг сходами вниз, біг під дощем між будинками, біг, коли «швидка» різко загальмувала за два метри від моїх ніг, пробіг крізь скляні двері приймального покою, пробіг через сестринську, забіг у палату, де репетував хтось із переламаною кінцівкою, потім у порожню сусідню палату. Я зупинився. На підлозі лежало твоє волосся. Твоє каштанове хвилясте волосся, зібране в купку разом із закривавленими марлевими тампонами.

В одну мить я став живим мерцем. Я поплентався в реанімаційну залу по коридору до самої скляної стіни. Ти тут, поголена, інтубована, зі світлим пластиром навкруги твого опухлого, почорнілого обличчя. Це ти. Виходжу з-за скла і стаю поряд з тобою. Що ж я за батько, нещасний батько, зламаний горем, з пересохлим ротом, холодний піт стікає в мене з волосся. Я так і не можу усвідомити, що сталося, стою собі в ступорі, а голова немов у тумані. Я наче робот, у мене емболія від болю. Та я заплющую очі й жену цей біль. Це не ти, бо ти ж у школі. От я зараз розплющу очі й не знайду тебе, а знайду якусь іншу дівчинку, неважливо яку, якусь випадкову дівчинку. Тільки не тебе, Анджело. Широко розплющую очі, але це саме ти, випадково це саме ти.

На підлозі стоїть коробка з написом «Небезпечні відходи», я беру цю людину та кидаю її туди. Я мушу зробити це, то – мій обов’язок, єдине, що мені залишається. Я мушу дивитися на тебе так, наче ти не маєш до мене жодного стосунку. Один з електродів незручно проходить по твоєму соску, я знімаю його та ставлю на інше місце. Дивлюся в монітор: п’ятдесят чотири удари, потім менше: п’ятдесят два. Піднімаю тобі повіки, зіниці нерівні, права повністю розширилася, внутрішньочерепна травма саме в цій півкулі. Потрібно негайно тебе оперувати, щоб мозок міг дихати, звільнити від тієї маси, що посунулася від гематоми і тепер тисне на черепну коробку, – твердої, нееластичної, від якої задихаються мозкові центри та іннервують усе тіло, позбавляючи щомиті якоїсь частинки тебе самої.

Повертаюся до Ади:

– Їй уже зробили укол кортизону?

– Так, професоре, і гастропротектор теж.

– Є інші травми?

– Не виключаємо розрив селезінки.

– А який гемоглобін?

– Дванадцять.

– А хто в нейрохірургії?

– Я, у нейрохірургії я. Привіт, Тімотео.

Альфредо поклав руку мені на плече, на ньому розстебнутий халат, його волосся й обличчя мокрі.

– Мені подзвонила Ада, я щойно від’їжджав.

Альфредо найкращий у своєму відділенні, а проте він не користується великою повагою ні в кого, він невпевнений у собі, часто замкнений, з непривабливою зовнішністю, оперує в тіні свого завідувача, одразу знічується, як той лише на нього подивиться. Я давав йому поради кілька років тому, та він не став мене слухатися, його характер не дорівнює його таланту. Знаю, що він розлучився з дружиною, що в нього є син-підліток, більш-менш твого віку, Анджело. Це вже було не його чергування, він би вже міг бути вдома, жодному хірургові не подобається оперувати родичів свого колеги. Та він спіймав таксі, а коли опинився в заторі, вистрибнув з автомобіля, щоб прибути раніше, побіг під дощем. Не знаю, чи зробив би я те саме.

– Усе готово? – запитав Альфредо.

– Так, – відповіла медсестра.

– Тоді мерщій нагору!

Ада підходить до тебе, відключає апарат штучного дихання та підключає тебе до кисневої подушки на час транспортування. Потім тебе везуть. Бачу, як твоя рука спадає з нош, поки тебе везуть у ліфті, Ада нахиляється та кладе її на місце.

Я залишаюся з Альфредо, ми сидимо з ним у кімнаті, сусідній з реанімаційною. Альфредо вмикає світло діафаноскопа, підносить до нього твій томографічний знімок і дивиться на нього впритул. На певному місці він зупиняється, наморщує чоло між бровами, вдивляється пильніше. Я знаю, що означає шукати слід, який би міг тобі допомогти, на розмитому томографічному знімку.

– Бачиш, – каже він, – ось головна гематома, одразу ж над твердою мозковою оболонкою, сюди я доберуся легко… Треба подивитися, наскільки пошкоджено мозок, цього не можна знати наперед. Потім ще отут далі, не знаю, можливо, це крововилив від зворотного удару…