Голова колони пішла вже сильно вперед, залишився хвіст далеко позаду. Ми рухалися паралельно до колони і, висунувшись у вікно, я встиг поспілкуватися з декотрими з тих, хто біг. Я запитував їх, чи ж справді вони свідомо і добровільно готові піддатися держакуванню і чи не викликає в них майбутня принизлива процедура протесту. Ніхто з них мене, на щастя, не упізнав, всі відповідали на першу частину запитання ствердно, а на другу – заперечливо. Так, сказали вони, ми готові відповісти на західні санкції і просування НАТО на Схід навіть й таким, як висловився один політично підкований громадянин, асиметричним способом. Нічого принизливого в процедурі вони не вбачають. Треба – так треба. Я запитував інших, що, можливо, їм буде боляче і не зовсім зручно ходити й сидіти, маючи в собі настільки незвичний сторонній предмет. Нічого, відповідали люди, наші дідусі і бабусі пережили війну, блокаду Ленінграда, перебудову, приватизацію, закладні аукціони, санкції і антисанкції, а вже заради зміцнення стабільності ми готові на що завгодно. Деякі, втім, зізнавались, що їх притягує виключно меркантильний інтерес, себто халява у вигляді горілки і фуа-гра місцевого виробництва.
А між тим ми наближалися до пункту призначення. Пересікли проспект Сахарова, Сухаревську площу, повернули на проспект Миру, просунулись по Грохольському провулку і в’їхали нарешті разом із чергою у двір «Скліфа».
Паша зупинив машину, я вийшов назовні, ковтнув свіжого повітря, потягнувся і задумався, як же мені потрапити всередину лікарні. Черга вливалася в скляні двері, відкриті лише наполовину, і завертала в коридор праворуч. Що мені було робити? Шукати хвіст черги, який, як мені сказали, знаходиться десь в районі Капотні, це було б занадто. Тим паче, Паша сказав, що його зміна закінчується і він звідсіля поїде просто в гараж, але по дорозі ще трішки побомбить. Я пробував просунутися в скляні двері попереду інших, але сторожкі громадяни мене зупинили:
– Гей, дідуню, куди преш без черги? – закричали відразу декілька голосів. Я зніяковів, зупинився:
– Даруйте, – кажу, – панове, але у мене невідкладний випадок.
– У всіх невідкладний випадок, – сказала літня жінка, що стояла під зонтом, хоча дощем навіть не пахло.
– Випадок невідкладний, а черга загальна, – наставницьки зауважив худий чоловік у темному пальто і в такому ж капелюсі.
– Але я з кліщем, – спробував я пояснити.
– А тих, котрі з кліщем, – сказав чоловік, – ми просто знищуємо.
Я побачив у нього в руці пістолет і завмер.
– Все, – сказав чоловік, криво усміхаючись, – приїхали.
– Приїхали, – повторив він те саме Пашиним голосом, і я вкотре вже прокинувся.
– Петро Ілліч, покваптеся, – сказала Зінуля, – ми вже вийшли з графіка.
– Петю, не поспішай, – сказала Варвара і перша, вискочивши з машини, подала мені руку.
Я вийшов, роззирнувся і побачив, що ми стоїмо перед скляними дверима, в які щойно перлася черга громадян, готових до держакування. Але тепер ніякої черги не було. Куди вона поділась? Я хотів запитати про це Варвару, але, насилу дотямивши, що, очевидно, мені було чергове видіння, змовчав. У дверях, обидві половинки яких, до речі, були розкриті навстіж, курили чоловік і жінка, обоє років сорока, в зелених робах, я подумав: малярі. Вони здивовано подивились на нас, і чоловік запитав:
– А у вас що?
Я подумав: маляр не маляр, але раз цікавиться, відповім. І сказав, як є: що був у лісі, підхопив кліща. Він не став цікавитися деталями і перебив:
– З якого району?
Я розпочав:
– Я з…
Він знову не дав доказати:
– Не ви, а кліщ з якого району?
– Точно не знаю, але, мені здається, з Наро-Фомінського.
– Тоді дарма приїхали, – сказала жінка і, кинувши недопалок під ноги, затоптала. А напарник її пояснив: енцефалітні кліщі на півдні області не водяться. Вони трапляються лише в північних районах – Талдомському і Дмитрівському, а на півдні і південному заході кліщі є, але зовсім нешкідливі. З їхніх пояснень я зрозумів, що вони не малярі, а лікарі, і запитав, що мені все-таки робити з моїм безпечним кліщем.
– Нічого, – сказав лікар. – Здохне, загноїться і разом з гноєм вийде.
Мені стало образливо, що я сюди їхав з такими переживаннями, видіннями й пригодами, а справа, виявляється, простіша, ніж можна було подумати. Я повернувся до Зінулі, хотів її вилаяти за те, що вона мене сюди привезла, але вона вже кудись зникла.
– А все-таки, – сказав я, – раз мене вже сюди привезли, може, ви цього кліща якось витягнете.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу