Володимир Войнович
Малиновий пелікан
© В. М. Войнович, 2016
© М. Ф. Каменюк, переклад українською, 2016
© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
Був у лісі. Збирав гриби. Повернувся додому, поїв, поспав, подивився телевізор, увечері засвербіло в правому кутку живота. Почухав, забув, знову засвербіло, нагадало. Близько півночі, до сну зібравшись, вирішив наблизитись до свічада. Глянув: ненечко моя! Коло діаметром сантиметрів п’ять наче триколірна червоно-помаранчево-жовта мішень і в самісінькій серединці, якщо з мішенню порівнювати, просто в десятці – чорна масна цятка. Придивився – цятка-то жива, лапками ворушить. Кліщ!
Я багато чув про неприємності від зустрічі з цим паразитом, про можливі фатальні наслідки зі смертельним фіналом, тому поліз в інтернет й одразу ж збагатився знаннями про кліщовий енцефаліт та хворобу Лайма (вона ж бореліоз – не плутати з композитором Берліозом та його булгаковським однофамільцем). Окрім цих двох, про які всі чули, є бабезіоз, рикетсіоз, гранулоцитарний анаплазмоз, моноцитарний ерліхіоз та ще усіляка негідь. Але для себе я прикинув, як найжахливіші, перші дві (нагадую): енцефаліт та бореліоз. Ознайомився з першими симптомами: сильний головний біль, блювання, світлобоязнь, температура до сорока, і це лише початок. В іншому випадку на шляху до смертельної межі можуть спостерігатись лихоманка, гіперемія зіва, склер шкіри, диспепсичні розлади, парези та паралічі шиї, верхніх кінцівок, обвисання голови на груди.
Я, зізнаюсь, – людина слабкодуха. Коли чую про можливість якихось симптомів, негайно їх помічаю. Якщо хтось скаже, що у мене незвично червоне обличчя і чи не ознака це підвищеного тиску, він, тиск, негайно в мене піднімається до гаданого рівня. Чи опускається, якщо запідозрити, що він понижений. Спробуйте, скажіть при мені що-небудь про епідемію грипу, і мій організм відразу відгукнеться кашлем, чханням та значним підвищенням температури. Зараз, якщо я не виявив у себе ознак гіперемії зіва та склер, диспепсичних розладів, то лише тому, що не зрозумів значення цих слів. Якби зрозумів, вони були б тутечки. А ось світла, мені здалося, в будинку надто багато, і обвисання голови на груди, це зі мною сталося одразу. Ледь я цю гидоту побачив, так вона, тобто голова, а не гидота, одразу й обвисла. Заглиблюватись далі в симптоми я не став, перейшов до інструкції, як позбутись непроханого гостя. Спосіб ніби простий. Прикласти ватку з олією, потримати хвилин п’ятнадцять, паразит почне задихатись і полізе назовні. Я приклав. Через п’ятнадцять хвилин він не виліз. І через тридцять, і через сорок залишався, де був. Терплячий виявився. Можливо, навіть чемпіон серед кліщів з витривалості, гідний занесення до Книги рекордів Гіннесса.
Між іншим, щоб ви собі уявляли, наскільки це можливо, приблизну хронологію, уточню, що ця халепа з кліщем закінчилась цими днями, а розпочалась… Дідько його зна, коли вона розпочалась, тоді ще, коли все у нас було тихо-мирно, країна готувалась до прийдешньої Олімпіади, ми повільно з хрускотом у суглобах розгинали коліна та підтримували добрі комерційні стосунки із сусідніми ворожими братерськими державами. Якби я міг передбачити, що станеться пізніше, то, можливо, про дрібну комаху не писав би, але оскільки час був ще мирний, без примітних подій, а тому нудний, що навіть задуми скількись гострі на думку нікому не спадали і вся література марніла за браком практичної відсутності сюжетів. Скажу більше, в описаний час життя здавалось настільки щасливим, що потреба в хоч трохи серйозній літературі цілком зникла. Нещасні люди, які завжди щасливі. І нещасливі письменники, які живуть серед щасливих людей. А сатирики й поготів. Я припускаю, що якби Салтиков-Щедрін воскрес і прожив трохи серед нас, тоді ще відносно щасливих, то, роздивившись та не знайшовши нічого цікавого, він залюбки повернувся б назад у той світ, до якого звик. Я теж у той час не бачив навколо себе жодних вартих уваги тем і з цієї причини зосередився на цьому бідолашному кліщі, маючи те виправдання, що він хоч і маленький, але клопоту завдав мені значного. Тим паче, що сама собою подія заглиблення в моє тіло кліща стала для мене поодиноким в останній час фізичним дотиком до реального життя.
Річ у тім, що коли мені було років набагато менше, ніж тепер, я вів рухливий спосіб життя. Взимку жив у місті, влітку – в селі, багато мандрував Росією, відвідував заводи, колгоспи, блукав тайгою з геологічним загоном, спостерігав за роботою золотошукачів на Колимі, плавав в Охотському морі на дірявому рибальському сейнері, побував у Антарктиді та загалом славився як один з перших знавців російської дійсності. Але останнім часом від життя, як то кажуть, відірвався.
Читать дальше