Владимир Войнович - Малиновий пелікан

Після чого відбулось широке обговорення запропонованого заходу на усіх каналах телебачення. Я передбачав, що сам захід може видатись людям настільки дикунським та образливим, що вони, нарешті, обурені до глибини душі, повстануть та здійснять революцію, не очікуючи наміченої екзекуції. Але щоб хвиля народного гніву не виявилась занадто вже некерованою, я попрохав наших найбільш популярних телеведучих Кислова та Індюшкіна провести декілька ток-шоу, учасники яких виступили б «за» та «проти» держакування, і щоб ті, які «за», перемогли, але з не надто великою перевагою. Однак я недооцінив таланти цих чудових журналістів. Вони провели свої передачі так блискуче, що переважна більшість, вісімдесят дев’ять з половиною відсотків громадян нашої федерації погодились з тим, що держакування вкрай необхідне, проводиться для їхньої ж користі та для цілковитої розгубленості, котрої зазнають Пентагон, НАТО, Барак Обама та Ангела Меркель. Держаки, введені під наглядом лікарів та із застосуванням вазеліну, сприятимуть розпрямленню хребта кожного, підданого цій унікальній процедурі.

Відверто кажучи, результати проведених опитувань мене здивували та засмутили, але я заспокоїв себе тим, що люди звикли похваляти всі рішення найвищого керівництва, але коли дійде до справи, вже тоді-то обурення широких народних мас буде мені забезпечено.

Колись, будучи ще дитиною, я, вихований в дусі свого часу, дуже шкодував, що надто пізно народився і не міг стати учасником чи хоча би свідком Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але тепер то я був упевнений, що Велика революція держаків від мене нікуди не дінеться. Буде що розповісти дітям та онукам, якщо залишусь живим. Я не мав сумніву, що наш великий волелюбний та терплячий народ-платник податків не витерпить наготованого йому приниження та в пориві праведного гніву знесе ненависний йому режим. Знесе, на жаль, разом зі мною, але що робити?

У далекій юності, коли мій мозок був ще м’яким, а свідомість романтичною, я, пам’ятаю, мріяв ще й про те, аби загинути за батьківщину, за які-небудь високі ідеали на яких-небудь барикадах з яким-небудь… ні, не з яким-небудь, а з червоним стягом, високо піднятим над головою. Я й нині, власне, готовий був загинути, якщо дуже потрібно, але раптом завагався, а чи потрібно? А як вберегтись від народного гніву? Пам’ять підказала історичний приклад: прем’єр-міністр Керенський втікав колись від більшовиків, переодягнувшись у жіноче вбрання.

– Зінуля, – промовив я фельдшерці. – У вас, часом, немає з собою зайвої сукні?

– Навіщо? – запитала вона.

– Та так, я, бачте, у деякому сенсі трансвестит.

– Що? – здивувалась Зінуля. – Хто свистить?

Повернулась до Варвари. Варвара до мене:

– Петя, ти що – знову мариш?

Я нічого не відповів, але почув знадвору якийсь гомін, повернувся до вікна та побачив величезні натовпи народу, які зі смолоскипами, різнобарвними стягами, транспарантами та чиїмись портретами, як табун диких тварин, мчали у бік центру. Ось вона, революція, що усе зносить на своєму шляху, котра так часто марилась мені у моїх спотворених мріяннях!

– Це не революція, – сказав Іван Іванович, який з’явився невідь-звідки.

– Ви знову тут? – здивувався я.

– Я увесь час з вами, – відповів він чомусь сумно. – І завжди буду з вами.

– Ви немов кліщ, – шпигонув я.

– Я, можливо, і кліщ, – гірко посміхнувся він, – але це не революція.

– А що це?

– Придивіться самі.

Придивившись, я побачив, що очолюють натовп, уявіть собі, Семигуділов та моя хатня робітниця Шура. Вони з натхненними обличчями йдуть попереду, розтягнувши довгий, на всю ширину колони транспарант, на котрому слов’янською в’яззю написано: «Вдаримо держаком по марних сподіваннях НАТО!». Інші несли транспаранти та плакати, що висіли на грудях з усілякими портретами, малюнками, карикатурами та текстами проти санкцій, одностатевих шлюбів та просування на Схід блоку НАТО. «Хай живе Загальне Держакування!» – ось був головний лозунг усіх, що йшли разом. Малюнок у вигляді бійця Громадянської війни з пальцем, що вказує: «А ти пройшов Держакування?». «Поголовне Держакування – наша відповідь європейським санкціям». На невідповідність напису суті справи звернула увагу Зінуля.

– Чому Держакування поголовне? – запитала вона мене. – Держаки ж не в голову забивають. Як на мене, точніше його назвати подупним.

Я погодився з нею, що так точніше, але засумнівався, що Роскомнагляд пропустить таке визначення.