Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Ніка спалахнула:

– Краскови розлучилися, бо ніколи не любили одне одного. От і вся причина. Колись товаришеві Краскову потрібна була Людмила Гервасіївна, бо вона мала зв’язки, впливового тата. А потім часи змінилися і в цьому вже не було потреби. Її таточко став ніким, і вона також. Зате товариш-пан Красков зумів розкрутитися і стати дуже крутим. Жодної твоєї провини в їхньому розлученні немає!

– Звідки ти знаєш? – здивувався Віталій.

– Що ти не винен?

– Ні, про впливового предка Людмили Гервасіївни?

– Припустила. Здогадалася. Інтуїція підказала. Яке це має значення? Головне, щоб ти нарешті зрозумів і перестав себе мучити.

Господи! Якби він знав, якби він тільки знав, яке полегшення щойно, після його драматичної розповіді, відчула вона сама! Отже, те, про що розповідала Регіна, – правда. У неї дійсно є брат. І головне: хоч він ріс поруч із Владленом-Владиславом, але виріс зовсім не таким, як батько. Зовсім! Мабуть, у Віталикової мами, в тієї молоденької ткалі чи прядильниці із Полісся, справді були дуже гарні і дуже сильні гени, які Краскову так і не вдалося змінити, підім’яти під себе, деформувати, озлобити. Ніка досі так боялася, що в ній самій може бути щось від батька, щось темне і недобре. Ні! Якщо вже навіть Віталик на нього не схожий, то вона й поготів. У ній все від мами. Тільки від мами! Бо чи то Всевишній, чи доля, чи премудра матінка природа, але хтось, якась вища сила, мусила захистити нащадків Краскова від нього самого.

– Ніка правду каже. Ніхто нас не запитував, чи хочемо ми народжуватися. А тому ми взагалі нікому нічого не винні. Ні-ко-му! Ні-чо-го! – Лана рвучко обійняла Віталія. – Ти ж міг загинути, Віталику! І як би я тоді жила? Яке щастя, що ти залишився живим! Яке це щастя!

Фрекен Бок, мабуть, підслуховувала під дверима. Почула підвищені голоси і зазирнула в кімнату. А коли вгледіла, як Лана обіймає Віталія, голосно охнула, демонстративно грюкнула дверима і щодуху помчала телефонувати господареві. Той за хвилин десять уже був у будинку.

«Не інакше, як на реактивному літаку прилетів, – подумала Ніка. – Цікаво, чи впізнає він мене? Втім, тоді я була баклажаново-бузковою брюнеткою в шкіряних обладунках».

Не впізнав. Сцену видворення двох «нахабних курв, які чіпляються до бідного каліки», Красков і його фрекен Бок зробили настільки брутальною і принизливою, що на Віталія боляче було дивитися. Ніка побоювалася, щоб він після цього не наклав на себе руки. Було чого…

Ні наступного дня, ні за два дні Віталиків стільниковий не відгукнувся на жоден із їхніх дзвінків. А вхід до садиби Краскових, вочевидь, відтепер для них назавжди заблокували. Лана не знаходила собі місця: «Середньовіччя якесь! Васал бездушний! Хто йому дозволив поводитися з дорослою людиною, наче із предметом?! Як можна зробити із власного сина в’язня замку К.?!»

Ніка мовчала й обмірковувала план дій. Таке могла придумати тільки вона.

Одного дня біля маєтку Краскових зупинився фургон з написом «Газова служба». Молодий майстер у синьому комбінезоні сказав у домофон, що в сусідньому будинку несподівано стався витік газу, навіть людей довелося евакуювати. І він тепер мусить перевірити всі обійстя на цій вулиці – можливо, це збій у системі.

Фрекен Бок переполошилася, кинулася обнюхувати приміщення. Чутливий ніс не вловив підозрілого запаху, його власниця повернулася до «майстра» і не відходила від нього ні на крок. Тягнулася за ним, як нитка за голкою, – від стояків за будинком до підвалу, від підвалу до кухні. Хлопцеві довелося вдатися до хитрощів, щоб змусити її «відклеїтися».

За півгодини фургон взяв курс від «царського села» до міста. У ньому від’їхав і в’язень замку К.

Лана і раділа, й водночас страшенно хвилювалася. Віталик звик до розкошів, а в неї – однокімнатні «хороми», у яких «прописані» ще двоє мешканців – триногий песик Кузя, підібраний колись на вулиці, й одноокий кіт Пірат. Компанія не для хлопця з маєтку. Як він сприйме цей переїзд?

– У мене вдома також була тільки одна кімната, з якої я майже не виїжджав, – заспокоїв її Віталій.

Ніка тепер повністю перебралася до будиночка на території притулку. Кілька разів вона бачила, як навпроти нього зупинялася іномарка кольору металік. З неї ніхто не виходив. Тоновані вікна надійно ховали обличчя того, хто сидів у машині і спостерігав за «Добротою». Але Ніка знала його. Знала і те, що нічим добрим ці візити не закінчаться. Що він зробить цього разу? Знову підкине отруєне м’ясо? Повністю знесе паркан? Чи потрощить вольєри, які вони нарешті встановили? Ні, сам він за таку брудну роботу не візьметься. Ймовірно, пришле когось. Але поки що спостерігає і мовчить таки він сам. Це мовчання лякало її.