Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– Виходь, виходь хутенько! Вже нікого немає. Той німак вельми ласий до нашої горілки. Я йому таку поставила, з вересом, що зразу в його руду голову вдарила і він хутко забув, чого приїхав сюди на свому драндулеті. Щоб він колесами догори їздив! Щоб його підняло й гепнуло! Вже ледве язиком ворушив, а повторював, що все одно буде, як він хоче. Щоб ото його, таке цабе велике, такого ученого-переученого арійця та якісь там дурні неграмотні селюки обдурили! О ні! Він ниньки ціліську ніч буде ганяти на мотоциклі від хати до хати, бо знає, що ті дівки і хлопи, які втекли від облави, вже вернулися додому і вночі будуть спати в своїх ліжках. Еге ж, хто вернувся, а хто й ні – до лісових хлопців пристав. Але теперка симні їхні можуть бути покарані. Це ж або діти до Німеччини, або хата в небо разом з вогнем. Я сказала, що ти в місто поїхала, до родичів, не знаю, коли повернешся. Але йому – як горохом об стіну. Белькоче: якщо і завтра не застане… Еге ж, застане, як рак за горою свисне. Щось ми придумаємо, щось мусимо придумати. Ще ніколи, моя дитино, не було так, щоб ніяк.

Отже, Вишенька ховалася у погребі. Вона була тут, всього за кілька кроків від нього, стривожена, перелякана. А в будинку в цей час заливав горілкою свою лють рудий Ганс. Який же він, виявляється, упертий і самозакоханий! Не може програти. Не може змиритися. Його має бути зверху. Як же змінила війна цю людину – зі студента, майбутнього вчителя-філолога, гуманітарія-гуманіста, постав цинічний убивця, впевнений у своїй арійській вищості, непогрішимості і вседозволеності. Хто йому сказав про Вишеньку? Мабуть, хтось із місцевих поліцаїв. І про Левкове кохання до неї, певно, розказали. Уявити тільки, як він заповзявся побачити таємничу Левкову фройляйн. Ну що ж, Гансе, побачимо, хто кого. Попереду ціла ніч. Ніч твоїх диких ловів. І ніч справедливої помсти.

Наступного ранку вся поліція зібралася біля Гапонюкового спуску, неподалік управи. Поліцаї стояли у гумових плащ-накидках, бо з ночі лив дощ. Ганса врятувати не вдалося. Від нього за кілька метрів несло самогоном. Мотоцикла навіть не піднімали – він так і лежав догори колесами. Можливо, чекали когось з гебітскомісаріату, щоб пересвідчився, як усе сталося. Те, що трапилося, не стали класифікувати як диверсію. А отже, не було причин і карати населення. Черговий у вікно управи бачив: німець мчав на шаленій швидкості (він любив проїхатися з вітерцем, особливо коли перебирав норму), мотоцикл занесло на мокрому спуску, він несподівано перекинувся, зірвався з гірки і вдарився об дерево.

Левко не відчував ні радості перемоги, ні торжества помсти. Він убив Ганса. Але Ганс міг померти ще майже рік тому, коли його мотоцикл перекинувся на цьому ж місці і вдарився у це ж саме дерево. Тоді сніг амортизував удар. Тепер протягнута над дорогою тонка мотузка, навпаки, посилила його. Взимку Левко врятував і навіть поставив на ноги свого ворога. В цьому був свій сенс. Бо як би вдалося попередити хлопців і дівчат про облаву і заплановане вивезення на чужину, коли б Ганс не прийшов до нього зі своєю травмованою ногою і не проговорився? Як би вдалося зробити це тепер, якби Левко не почув Мар’яну? Хтось ніби написав цей складний, але добре продуманий сценарій заздалегідь і тепер поставив у ньому крапку. Амінь!

Зима прийшла рано. Сніг падав упереміш з листям, яке не встигло облетіти. Холод пробирався у схрон із дота, через проритий тунель. Левко з головою накривався коцом, намагався надихати тепла, але тільки-но витикав носа і руки з книжкою, як воно втікало, осідало на стінах і дрібними крапельками скочувалося до долівки. Вставав і починав робити руханку. Тіло зігрівалося, але варто було прилягти, як холод знову сковував його. Треба було припасти ковдру або перину. Але домашнє все згоріло разом з хатою, а попросити у тітки Мар’яни він не посмів. Та й як би їй пояснив це прохання? Чекав ночі, щоб вийти на гору. Там навіть холод інший – не такий чіпкий, підступний і затхлий, та й пробігтися можна.

Мабуть, снігопад припинився ще вдень. Бо хати скинули наспіх надягнуті снігові шапки і знову темніли солом’яними чубами стріх, зігрітими димом із коминів. На горі сніг тримався. Поле за горою, аж до самого лісу, також біліло. Левко запізно озирнувся на нього. Три чорні постаті, що відірвалися від лісу, вже наближалися до маєтку. У нього тенькнуло в грудях. Може, пройдуть далі, через міст до села? Але тоді б вони появилися з іншого боку, коротшим шляхом. Ні, йдуть точно до садиби Вишнецьких. Добре, якщо просто за хлібом-салом. Кинувся до драбини – у криївці є автомат. Левко, щоправда, ще ніколи не стріляв, але без нього нічого й потикатися до непроханих гостей. Двері погреба виявилися замкненими. Він спеціально «загубив» ключа, щоб Мар’яна їх не зачиняла, але тітка, вочевидь, знайшла дублікат чи придбала інший замок.