Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Довелося повертатися, знову вибиратися через дот на гору і вже з гори бігти до маєтку.

Великий будинок горів. Якраз у тій частині, що вже раз була обвуглена, а потім відремонтована. З малого чувся відчайдушний Мар’янин крик. Він обірвався на півслові, як квиління підстреленої пташки. Левко відчинив двері. Платона тут не було, але був один з тих, які приходили з ним, – білявий, з тоненькою щіточкою вусів і великими блакитними очима. Левко особливо запам’ятав його. Ще першого разу подумав, що такому красунчикові на сцені б грати, а не людей вбивати. Але саме він зараз знущався з Вишеньки. Двоє інших стояли пообіч за його спиною.

– Кажи, курво, де сховане добро ляське! – кричав той, що праворуч.

– Вона, певно, спочатку погратися з нами хоче, – хіхікнув другий. – З ким почнеш? Га? Чи з усіма трьома разом? Ах ти ж біла кістка, голуба кров!

Вишеслава не кричала, не просила, не кликала на допомогу. Була, мабуть, впевнена: ці не помилують, а рятувати все одно ніхто не прийде. Навіть цівочку крові, що стікала з розбитого надбрів’я на білу довгу сорочку, не витирала. Мовчки дивилася на розпростерте тіло Мар’яни посеред кімнати. І тільки коли вгледіла Левка, дала волю сльозам. Вони перехопили її здивований і зраділий погляд, спрямований на нього, але розгледіти несподіваного прибульця вже не встигли. Левко випустив чергу.

Вона переступила босими ногами через мертві тіла, припала до Левка, обхопила руками його шию. Він притискав її до себе, гладив по худеньких плечах, що дрібно-дрібно тремтіли. Як багато років тому, на мосту, коли він відвів її від прірви і вперше відчув, як стукає її серце і дивовижно пахне волосся.

– Не плач, Вишенько!

– Я знала, відчувала, що ти десь тут, поруч. Іноді здавалося, що повітря тобою запахло, іноді ніби вітер голос твій доніс. То якась річ, загублена мною в саду, сама знаходилася і на веранді опинялася, то… Господи, я думала, що божеволію, бо ж цього не може бути. Не божевільна, значить. Тепер можна й поплакати.

– Потім, потім поплачеш. Треба поспішати. Раптом хтось на вогонь із села прибіжить.

– Тепер весь час десь горить. Це нікого не дивує. Навіть якби я була у тому полум’ї і благала допомогти… Ой, Левку, як люди змінилися. Одна тільки Мар’яна… Тільки вона залишилася такою, якою я її ще з дитинства знаю… Прости мене, няню! Прости! Це ж через мене…

Тіла убитих перетягли у палаючий великий будинок. Мар’яну поховали у саду. Занесли у погріб наспіх зібрані речі. Там же залишилася Вишенька. Левко знову зачинив навісний замок на дверях погреба, а сам спустився у схованку через дот. Коли вийшов на гору, було вже за північ. Село спало. Може, хтось і бачив у вікно пожежу, але побоявся прийти. Інстинкт самозбереження? Чи просто звикли вже люди за ці роки, що постійно щось десь горить?

«Терези» померли, так і не народившись. Хтось повідомив Краскова-старшого про реєстрацію фірми Віталія, може, навіть про його пошуки інформації і готовність захищати притулок для чотирилапих, і той виставив намірам сина своє рішуче залізобетонне батьківське «Ні!».

У Віталія стався нервовий зрив. Коли Лана дізналася про це, мовчки схопила Ніку за руку, хутко завела свого беушного джипа, яким тільки-но підвезла торбу пшеничних круп для собачої каші, і щосили погнала його до «царського села».

Мабуть, у Краскова на всі пости були призначені вишколені амазонки. Домомучителька, на відміну від секретарки жінка досить огрядна і геть не спортивного типу, виявилася також однією з них. Вона рішуче кинулася напереріз гостям зі словами: «Владислав Іванович заборонив впускати!» Але Віталій знешкодив її сакраментальним: «На місце!» І вона, розпасійована, з бузковими плямами на круглих щоках, демонстративно закрокувала з передпокою.

Ніка нарешті відважилася запитати, де Віталієва мама, чому їх постійно зустрічає оця навіжена фрекен Хільдур Бок.

– Вона розлучилася з татом. Давно. – Сказав без жодної емоції, тільки права повіка різко сіпнулася.

– І ти залишився жити з ним, з оцим? – здивувалася Лана.

– А в мене не було вибору, – гірко усміхнувся Віталій. – Бо, як я дізнався уже в суді, під час процесу, Владислав Красков – справді мій біологічний тато, а от Людмила Краскова… Людмила Гервасіївна мені зовсім не мама. Це було як грім серед ясного неба. Повний ступор! У таких випадках до суду, мабуть, мали б запрошувати ще й дитячих психологів. Словом, вони обливали одне одного помиями, люто боролися за мене, навіть готові були розірвати мене надвоє і забрати по шматочку. Але нікого не цікавило, що відбувається зі мною. Спочатку я зненавидів їх обох. Не міг дивитися, слухати. Потім… Потім ладен був піти за не-мамою, бо вона все-таки була мені ближчою. Тата майже ніколи не було вдома, а його любовні історії вже всіх доконали. Але кого хвилювала думка дванадцятирічного хлопчика? Як я тоді мучився! Думав, що вони розлучилися через мене, саме тому, що… Самі розумієте… Словом, і тоді був винен, і потім, коли розбився, бо справді сів за кермо напідпитку. І тато мені не може цього простити. Він пишався мною. Справді пишався. А заодно покладав на мене великі надії. Казав, що після того, як закінчу наш університет, відправить на стажування у Швецію, зробить мене своїм бізнес-партнером. А далі, ясна річ, Віталій Владиславович мав би успадкувати його імперію. А хто ж, крім мене? Я його підвів. Іноді мені здається, що він страждає більше, ніж я. І соромиться, що у нього такий син. Має мене за повного лузера, який навіть не зумів скористатися тим, що вже було приготовлено для нього успішним татком. От і тримає невдаху за цими мурами, як дракон принцесу.