Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Ніку те скавуління аж до сліз доводило. Так їй шкода цуцика, що й уроки в голову не лізуть. Якось не витримала. Дістала з холодильника ковбасу, зробила кілька канапок, вийшла у двір, обійшла дев’ятиповерхівку і зупинилася перед будинком-грибом. Щоправда, із землі він таким не здавався, бо ні червоного даху, ні вікон за високою огорожею не було видно. По той бік загавкало цуценя, але зовсім не сердито, скоріше якось благально. Вона уявила, як воно крутить-вертить шиєю з білою плямкою у формі бантика, як махає хвостиком і намагається зазирнути крізь шпарину в муровано-залізній загорожі. Спробувала відчинити хвіртку, але не змогла. Вхопилася за її гострий верх, підтягнулася, перехилилася і зіскочила у дворик.

Впала на коліна і сама мало не заскавучала від болю. Ну от, на нових спортивних – дірка, тепер доведеться пояснювати, звідки вона взялася. Але що то порівняно з цуценячою радістю – у чорного волохатика мало хвіст не відпав, так він ним крутив-вертів. Собача на льоту вхопило канапку, тоді другу, третю і вдячно лизнуло Ніку в щоку. Ніка рушила до хвіртки, вже вхопилася за металеву поперечину вгорі. Цуценя рвонулося за нею, але короткий ланцюг, яким його прив’язали до буди, голосно дзвякнув і натягнувся. Песик заскавучав. Ніка рішуче повернулася, відстібнула повідок на шиї.

Увечері до них прийшли – чоловік із будинку навпроти й міліціонер. Хтось із сусідів бачив, як Ніка через хвіртку перелазила, і сказав господареві, який кинувся шукати пропажу. Ніка затялася: це її собака, вона його на вулиці підібрала і нікому не віддасть. Хіба мало на світі чорних волохатих цуценят? Чоловік доводив своє: він його купив, годував, сторожувати вчив, а це теж чогось вартує. Одне слово, на кругленьку суму тягне така крадіжка. Міліціонер взявся складати протокол про викрадення пса. Мама Регіна повела сусіда на кухню, на розмову тет-а-тет.

У міліцію Ніку не повезли, як погрожував дільничний, але цуценя забрали. А коли незвані гості пішли, мама Регіна дала волю роздратуванню.

– Як ти могла – залізти до чужої хати?! Як?!

– Я не залазила до хати, тільки у дворик перелізла, – виправдовувалася Ніка.

– Перелізла вона… Уявляю, як ти перелазила… Скільки очей у вікнах нашого будинку стежили за тобою… Скільки розмов тепер буде! Забратися на чуже подвір’я, вкрасти чужу річ!

– Це не річ, а собака! Він живий. Він дуже плакав і просив мене зняти з нього ланцюга, визволити його з полону.

– Та що це ти таке говориш? Собака просив… Ще скажи, що ти собачу мову розумієш!

– Розумію!

– Ну знаєш, Ніко, всяким фантазіям є межа. Та це вже й не фантазія, а фанаберія. А фанаберії можуть хтозна до чого призвести. І затям, запиши собі на лобі: залазити на чужу територію, брехати, красти – не можна. Не мож-на!

Ніка вперто стояла на своєму: вона не брехала і не крала, а рятувала собаку від жорстокого поводження. Це того пузатого дядька, який прив’язав цуцика на ланцюг довжиною один метр, треба було б до міліції забрати і покарати. Чому ніхто не пожалів цуценя? Хіба люди з вікон не бачать, як воно мучиться? Бач, Ніку вони зразу вгледіли, а як той пузань його носаками черевиків відкидає від себе, чомусь не бачать.

– Це не наша справа. А ти… – Мама Регіна вийшла з кімнати і сказала вже на кухні, але Ніка добре почула: – …така ж уперта, як твоя мамуся. І закінчити можеш, як вона.

– Як? Як закінчила моя мама?! – Ніка відчинила двері кухні, сполотніла, зухвала, готова вибухнути слізьми.

Регіна враз осіклася, усміхнулася.

– Поговорили, і досить. Зізнаюся, мені теж іноді шкода того собачати. Дуже шкода. А що поробиш? Такі от правила життя – порушиш їх, і ти вже бяка, ніхто й розбиратися не стане… Зразу – або штраф, або тюрма. Людині теж іноді не краще, як собаці. Тільки вити ми ще не навчилися. Ну, мир миром, сідай вечеряти.

Але Ніка і справді була вже не маленька, щоб не зрозуміти: Регіна щось знає про її справжню маму. Щось негарне. Щось, про що не хоче говорити. Чому? І головне – Ніка схожа характером на свою справжню маму. Така ж уперта. Ну що ж… І правильно, діти й повинні бути схожими на своїх мам. Її мама зрозуміла б. І вона дуже навіть хоче бути схожою…

Ця таємниця поклала перший камінчик у стіну поміж ними. І розкриється вона тільки під час їхнього прощання, коли Ніка дізнається нарешті історію двох подруг – Віри і Регіни.

А собака з двору навпроти усе-таки зник. Господар знову шукав його, разом із дільничним міліціонером приходив і до них, чіплявся до мами Регіни, сердився, погрожував. Та цього разу ніхто із сусідів нічогісінько не бачив і не чув.